Збережи пам’ять – передай правду

Щорічно в четверту суботу листопада Україна відзначає День пам’яті жертв голодоморів, в тому числі й Голодомору 1932-33 років. Цього року День пам’яті випадає на 28 листопада. По всій країні пройде акція «Свічка у вікні» – о 16:00 ми запалюємо свічки в своїх будинках або біля меморіалів пам’яті жертв Голодомору.

Київський музей Голодомору запустив соціальну інформаційну кампанію, присвячену 87-й річниці геноциду українського народу. Вона проходить під гаслом «Збережи пам’ять – передай в музей» та з хештегом #ЗбережиПравду.

Мета кампанії – зберегти пам’ять про своїх рідних та про геноцид, передавши записані спогади, старі фотографії, сімейні реліквії для експозиційного наповнення другої черги музею Голодомору, який повинен відкритися в Києві до 2023 року.

Генеральний директор Національного музею Голодомору-геноциду Олеся Стасюк зазначає: цей музей – єдиний у світі, що розповідає про геноцид українців, і його місія в тому, щоб застерегти суспільство від повторення подібних злочинів, накопичуючи й поширюючи знання.

Історична довідка

Голодомор 1932-1933 років став результатом спланованої політики радянського керівництва. У липні 1932 року Україні нав’язуються нереальні плани з хлібозаготівлі, а в серпні влада видає указ «про охорону соціалістичної власності», більш відомий як «закон про п’ять колосків». Відтепер навіть кілька рослин, зірваних на колгоспному полі, прирівнювалися до розкрадання. За це карали ув’язненням на довгі роки. Тим часом у жителів села вилучали продукти, для чого створювалися спеціальні загони. У січні 1933 року з селянських будинків ці бригади забирали все їстівне. Коли ж селяни почали залишати села, влада застосувала новий інструмент – ізоляцію голодуючих. Деякі села заносили на так звані «чорні дошки», що означало заборону жителям виїжджати за межі населених пунктів, торгувати та ввозити будь-які товари.

«Бабуся розповідала: за їжу боролися з пацюками»

Ловиш рибу – сідай у тюрму. Маєш корову – віддай та не скаржся. То були часи, коли крихта хлібу могла врятувати або забрати життя. Щоб вижити, украі?нці і?ли усе: жолуді, шишки, листя, кору й траву. Ми й досі не знаємо точну кількість людей, яких замордувала голодом радянська влада. За свідченнями Інституту національноі? пам’яті, під час Голодомору померло від 4,5 до 7 мільи?онів осіб.

У День пам’яті жертв голодоморів зазирніть у страшну історію того часу, запаліть свічку, покажіть фотографії дітям. Бо забути не маємо права – ні сьогодні, ні через сотні років.

Історія кожного з нас

«Непораховані» – так називається проєкт Української академії лідерства, який має на меті розказати історії людей, що пережили роки голоду. Він став продовженням заходу Uncounted since 1932, який створила Українська академія лідерства у партнерстві з агенцією Gres Todorchuk PR у 2017 році. Минулі три роки студенти організовували вуличні ресторани зі стравами часів Голодомору і пригощали всіх охочих у семи містах країни, а також в Ізраїлі та Бельгії. Цьогоріч через пандемічні обмеження ресторан перевели в онлайн-формат.

Студенти навчальних осередків зі всієї України поспілкувалися зі свідками подій, яким вдалося вижити, записали їхні історії та страви, що рятували життя. Потім – створили сайт, на якому опублікували фото та опис рецептів. «Ми прагнемо розширити розуміння важливості та масштабу Голодомору, пояснити українцям сучасною мовою, як це – жити в ті часи. А також нагадати, що Голодомор – це не лише жахлива статистика, а велика трагедія конкретної української родини, персональна історія кожного з нас. Хочемо розказати про геноцид українців мовою та образами, зрозумілими людям 2020 року», – розповідає керівник Української академії лідерства Роман Тичківський.

Ціна страви – життя тисяч людей

Познайомитися з проєктом можна на сайті Uncounted (Непораховані). Оберіть графу меню, і волосся обов’язково стане дибки. Страви прості – трава та зернята, кора дерев та насіння.  Ось трав’яники – випечені хлібці з натертої трави, змішані на гарячій воді з додаванням насіння льону.  Поряд палянички  –  подрібнені картопляні відходи з залишками зернят. На сайті пропонують дізнатися «ціну». Вона – страшніша, ніж можна здогадуватися. «Ціна страви – життя тисяч людей, яким дивом вдалося приберегти жменю зерна, – пишуть в описі. – Часто його виколупували просто з нір гризунів, бо за кілька колосків з поля могли розстріляти».

Українці повставали проти такого знущання.  Поряд з описом кожної страви можна побачити відео, де свої історії розповідають учасники подій. Одна з них – Надія Корольова із села Іванківці на Поділлі. Цей регіон був одним із перших, де почалися бунти проти колективізації. У 1932 році протистояння її односельців було настільки активним, що радянська влада спрямувала туди війська.

Схожі спогади у Федора Задєреєва. Його бабуся потайки носила картоплю в чоботях, а він готував борщ із кропиви та подорожника молодшим братам і сестрі. Деколи люди рятувалися ловлячи рибу. Проте робити це було заборонено і загрожувало ув’язненням. Тому люди шукали жаб та ящірок. Якщо не було солі, у полях по крупинках шукали селітру. З цього добра готували товченики – перетерту з сіллю дрібну рибку, запечену в чавунках.

Кора дуба – для коржів

Здається, сучасному підлітку ніколи б не спало на думку відтворити такі страви. Проте студенти Української академії лідерства зробили це, аби наочно показати людям жах Голодомору. Частину рецептів підлітки приготували за спогадами власних дідусів та бабусь, яким вдалося вижити. Наприклад, студентка академії Ілона Котовщик, чия родина пережила Голодомор на Київщині, згадує: «Бабуся розповідала, як кору дуба або берези перемелювали у ступці з коренем лободи чи комишів, стеблом кульбаби або ромашки – і так пекли коржі. Я віддирала цю кору холодними руками й думала: як це робила моя бабуся, яка не їла декілька тижнів? Вона все життя вчила мене не викидати хліб і не гратися з їжею».

Студенти розповідають: проєкт готували більше місяця.  До завдання поставилися серйозно, аби змусити людей замислитися над своєю історією. Студентка Вікторія Свінобій родом з Хмельниччини. Вона говорить, її родина рятувалася паляничками з лободи: «Бабуся пригадувала, як вони билися за їжу з пацюками! Коли я це слухала, в мене був шок і сльози, адже  це не параграф з підручника, а історія рідної мені людини».

Такі історії можна відшукати в багатьох сім’ях нашої країни. Головне – передавати їх з покоління в покоління, аби пам’ять про трагедію ніколи не стерлася.