Такий же сильний дощ, як цього тижня, лив 12 червня 2015 року, коли попрощатися з Володимиром Семеновичем прийшли тисячі маріупольців.
Здавалося, саме небо оплакує народного директора. Людину, яка була і залишається в історії міста єдиною, відзначеною цим званням, присвоєним самим народом, яким він дорожив понад усе. 10 червня - шість років, як пішов із життя народний директор Володимир Бойко.
Проста і водночас виключно складна формула його життя, вбрана з молоком матері: «Якщо можеш допомогти людині – обов'язково допоможи». Люди, які близько знали Володимира Бойка і працювали з ним пліч-о-пліч, стверджують, що ці слова він найбільш часто повторював, наставляючи своїх підлеглих. А для нього самого це були не просто слова – це все його життя.
До робочого кабінету генерального директора Маріупольського металургійного комбінату імені Ілліча не заростала народна стежка. І кожен у Маріуполі знав: «Бойко допоможе». Будь-то школа, дитячий садок або лікарня, багатодітна сім'я або людина зі складними життєвими обставинами, громадська організація або ініціативна група – генеральний переймався проблемами кожного й робив все від нього залежне, щоб у важку хвилину підтримати.
Про таких, як Володимир Семенович, на Заході з повагою кажуть: Self made man - «Людина, яка зробила себе сама». Сімнадцятирічним хлопчиною він прийшов на завод і перша його робота – трубопровідник в цеху водопостачання. Пройшовши всі сходинки професійного зростання, він був виробничником до мозку кісток і, що називається, жив комбінатом. О шостій ранку – вже на заводі. Якщо по дорозі на роботу бачив на заповнених людьми зупинках знайомі обличчя робітників, зупиняв свою машину та підвозив з собою. Вийшовши з гущі народної, він зберіг здатність запросто, без посередників, відкрито і правдиво, сперечаючись і погоджуючись, спілкуватися з людьми, залишаючись для всіх безумовним авторитетом.
На долю Володимира Семеновича випало керівництво металургійним флагманом України в найскладніші роки політичних та економічних катаклізмів. Чи жарт сказати – двадцять років біля керма бюджетоутворювального підприємства міста та країни! Іллічівці задавали тон усім іншим у зростанні заробітної плати, соціальному пакеті, допомозі місту, розвитку спорту, будівництві нових об'єктів інфраструктури. А в селах, де були відкриті агроцехи, а разом з ними і нові робочі місця, люди, які до цього роками не бачили заробітної плати, дивилися на генерального як на Бога.
Народний депутат України трьох скликань, Герой України, кавалер низки державних орденів і нагород, двічі лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, почесний громадянин Маріуполя – перелік його регалій можна продовжувати нескінченно. У рамках загальнонаціонального проєкту «Великі українці» Володимир Бойко за результатами голосування всієї країни став одним з небагатьох сучасників, що увійшли до топ-50.
Його знала вся Україна і поважали всі – як прихильники, так і опоненти. На прес-конференціях для Володимира Семеновича не існувало закритих тем, можна було ставити будь-які, найгостріші питання та отримати на них відповіді. Це була унікальна за своєю щирістю і прямолінійності людина.
У Маріуполі, який він так любив і для якого так багато зробив, ім'ям Володимира Бойка названий стадіон, відбудований ним практично заново; на його честь проходять футбольні турніри; встановлено бюст. З ініціативи маріупольців депутати міської ради хотіли перейменувати одну з найважливіших артерій міста – проспект імені Ілліча – в проспект імені Бойка. Але не сталося: заперечила сім'я й попросила цього не робити, оскільки Володимир Семенович був дуже скромною людиною і не схвалив би перейменування. Це єдиний такий випадок в історії міста.
В одному з інтерв'ю він радив молодим хлопцям та дівчатам: «Працюйте – і вас помітять, намагайтеся – і ви будете рости. Головне – внутрішня дисципліна, порядність у справах. Все це перевіряється в роботі з людьми».
Практично кожен свій публічний виступ народний директор завершував словами, що йдуть від серця: «Хай Вам щастить!» Він мріяв перетворити Маріуполь на красиве, квітуче місто і робив все, щоб наблизити цю мрію. Цікаво, що б сьогодні сказав Володимир Семенович своїм улюбленим маріупольцям, прогулюючись сучасними міськими скверами, парками та площами? Сказав би напевно: «Хай вам щастить!»
