Маріуполь вшановує людей у білих халатах

Сьогодні, 20 червня, в Україні відзначатимуть своє професійне свято працівники сфери охорони здоров'я. 

Лікарі, фельдшери, медсестри, санітари - у дні пандемії ми ще гостріше відчули, наскільки важлива їхня праця та наскільки велика відповідальність. Без сумнівів, ця професія вимагає особливих рис характеру.

Медики Маріуполя не вважають себе героями, хоча й визнають, як важко їм довелося під час росту захворюваності коронавірусом, як нелегко часом не тільки на роботі, але й після неї нести тягар відповідальності за тих, хто довірив їм своє здоров'я.

«Приазовський робочий» докладно висвітлює зміни, які відбуваються в життєво важливій сфері охорони здоров'я: як йде медична реформа, як змінюються лікувальні установи Маріуполя з появою нових можливостей, які високотехнологічні операції тепер стали можливими в нашому місті й яку партнерську підтримку, тим же киснем, надають у місті містоутворюючі підприємства Групи Метінвест. Як стають комфортніше амбулаторії, оснащуються сучасним обладнанням операційні лікарняних стаціонарів.

Сьогодні ми публікуємо історії трьох медичних працівників з абсолютно різних за своєю специфікою установ.

Дві з половиною тисячі індивідуальностей. Іраїда Литвинова - рекордсменка за кількістю укладених декларацій

З того часу, як реформа дала можливість вибирати лікаря, більшість маріупольців вже уклали декларації, що по суті є договором на обслуговування. Багато хто залишився з колишніми дільничними терапевтами, але чимало і таких, хто цілеспрямовано вибирав лікаря за відгуками знайомих. Абсолютною рекордсменкою за кількістю декларацій в Маріуполі стала сімейна лікарка центру первинної медико-санітарної допомоги №2 Іраїда Литвинова.

Світлина з особистого архіву Іраїди Литвинової: Надійна команда. Підтримка медсестри дуже допомагає, каже сімейна лікарка Іраїда Литвинова (праворуч).

І книги відгуків не треба

Ніякого змагання за кількістю декларацій серед лікарів немає: у кожного з них і так вистачає роботи. Але буває, що сарафанне радіо приносить популярність тим із них, кого пацієнти вважають «справжніми лікарями» - уважними, грамотними, чуйними.

«До недавнього часу я й не знала, скільки у мене декларацій. Але за прийомами бачу, що приходять не тільки ті, хто проживає на моїй колишній «ділянці», а й новенькі, - зазначає Іраїда Литвинова. - За їхніми словами, приписалися до мене за порадою когось із знайомих».

Іраїда Литвинова почала практикувати в 1985 році після закінчення Донецького медичного університету. У перші роки - в Димитрові як дільничний терапевт. З 2004 року - в рідному Маріуполі в поліклініці №2 (нині ЦПМСП №2). У 2014 році після курсів отримала сертифікат сімейного лікаря, що розширило коло професійних обов'язків.

І прийом, і виїзд, і дистанційне лікування

Кілька десятків років практики допомогли лікарці вистояти в найважчі дні, коли лікувальні установи були переповнені ковідними пацієнтами. «Було складно не тільки через масовість пацієнтів - хворіли й самі лікарі, і тоді потрібно було вести не тільки своїх хворих, але і підхоплювати тих, чий лікар сам пішов на лікарняний, - згадує лікарка. - З ранку - прийом в амбулаторії. Після обіду - робота в складі виїзної бригади, в деякі дні виїжджала на 20 і більше адрес. Весь час в повному комплекті захисту, по сходових маршах, в постійному діалозі з людьми. Всі лікарі працювали з великим навантаженням. Дуже допомагає моя медсестра Олена Голощапова, рада, що у мене така надійна помічниця».

Спеціально створені в допомогу лікарям колл-центри опитували за телефоном хворих, які лікувалися амбулаторно, виокремлюючи із загальної маси тих, кого повинен проконсультувати сімейний лікар. І таких виявлялося чимало. «На зв'язку з усіма цими пацієнтами доводилося бути постійно, телефон ледве встигав приймати вхідні дзвінки», - зазначає лікарка.

Не всі відповідально ставляться до власного здоров'я, і ​​тоді навіть досвідченому лікарю доводиться буквально боротися за життя пацієнтів.

«Звичайно, радує, коли вдається встигнути і хворий йде на поправку, - зазначає Іраїда Литвинова. - Так, одна літня жінка звернулася за допомогою, коли через ускладнення коронавірусу в неї вже істотно була порушена функція легенів, сатурація - рівень насичення крові киснем - була близько 40%. Вижила - вчасно госпіталізували під кисень, почали терапію в стаціонарі».

Лише з настанням літа у лікарів випала можливість зменшити темп, але в той же час, попереджає лікарка, всі розуміють, що це лише тимчасовий перепочинок. І питання «Коли все це закінчиться?», яке задають пацієнти, поки залишається без відповіді.

Номер, який знають всі. Фельдшерка Вероніка Гуділкіна - про те, чому в диспетчерській буває важче, ніж на виїздах

Серед екстрених номерів є особливий - на нього дзвонять, якщо в небезпеці життя людини і коли рахунок йде на хвилини. Серце установ екстреної медицини - диспетчерська, а її співробітники - сполучна ланка між медиками та пацієнтами.

Старша фельдшерка оперативно-диспетчерського відділу швидкої медичної допомоги в Маріуполі Вероніка Гуділкіна свого часу сама виїжджала до хворих, а нині забезпечує безперебійну роботу бригад і обслуговування викликів.

Світлина з особистого архіву Вероніки Гуділкіної: На зв'язку. Фельдшерка Вероніка Гуділкіна на власному досвіді знає, як працюється виїзним бригадам.

«103» слухає і відповідає

Вероніка - випускниця Донецького медичного училища. З 2002 року працювала фельдшеркою в складі виїзних бригад швидкої медичної допомоги Маріуполя в Центральному районі.

За роки служби стикалася зі всілякими діагнозами, ситуаціями й умовами роботи. «Було всяке: і реанімаційні заходи прямо під час транспортування пацієнта, і застряглі в заметах «ГАЗелі», - згадує Вероніка Гуділкіна. - Так що в диспетчерську я прийшла вже маючи практичний досвід». До слова, всі диспетчери мають медичну освіту та практичний досвід і за симптомами можуть зробити висновок, з яким діагнозом мають справу.

Незважаючи на гадану простоту завдання - приймати виклики та відправляти на них бригади, - робота в диспетчерській набагато важче психологічно, ніж на виїздах, зазначає Вероніка. Це постійне спілкування, часто дуже емоційне з боку тих, хто дзвонить, часом вимоги і навіть образи.

«Після зміни хочеться тиші, телефонні розмови в моєму розумінні - не відпочинок, - каже фельдшер. - Викликають швидку допомогу не люблять чекати, не сприймають відмов. Але дійсно буває, що бригади зайняті, як це бувало, наприклад, взимку через сплеск коронавірусу. Кожен вважає, що його випадок важливіше інших. У нас же існує класифікація викликів - критичні обслуговуються в першу чергу».

Мало хто знає, що всі вхідні дзвінки з Донецької області обробляють диспетчери двох міст - Маріуполя та Краматорська, і люди часто губляться, коли чують уточнююче запитання, з якого міста дзвонять.

Тандем інформаційних технологій і живого спілкування

Маріупольці вже звикли до того, що відстежувати рух міського транспорту можна через спеціальний додаток. Такий же принцип використовується й швидкою допомогою.

«Зараз ми використовує спеціальну програму «Централь 103», яка сама «підтягує» до заданої адреси ту бригаду, яка найближче й яка вільна, - розповіла Вероніка Гуділкіна. - Кожна машина оснащена GPS-навігатором, планшетом для обміну інформацією з диспетчерської. Диспетчер створює електронний бланк звернення, а лікар або фельдшер отримує повідомлення на планшет, через який переглядають відомості - куди їхати, на які симптоми скаржиться пацієнт».

В обов'язки самої Вероніки як старшої фельдшерки входить організаційна робота, формування бригад перед початком кожної зміни, також вона повинна точно знати, яка лікарня в найближчу добу ургентна, тобто чергує, а також враховувати й інші нюанси, наприклад, яке відділення закрите на ремонт або санобробку.

Неможливо передбачити, скільки і яких буде викликів, в яких обставинах доведеться діяти медикам. Не обходиться і без курйозів: «Одного разу подзвонив чоловік і вибачаючись запитав, як зателефонувати до «Міськводоканалу», пояснив, що, крім номера 103, не знає, куди звернутися. Часто телефонують самотні люди похилого віку - їм потрібен не стільки лікар, скільки хоч трохи уваги».

Багатоканальна телефонна лінія 103 - цілий світ, який може здатися нетямущим, хаотичним, стихійним, лякливим. Оперувати такою кількістю інформації, часом неточної й суперечливої, зберігаючи при цьому спокій, - здатність, яка дана не всім.

Олена Баринова: «Не просто робити свою роботу, а співпереживати»

Старша медсестра відділення інтенсивної терапії (реанімації) при дитячому інфекційному відділенні №3 міськлікарні №4 Олена Баринова ще студенткою медучилища вирішила, що паперова робота - не те, чому вона хоче присвятити життя.

Світлина з особистого архіву Олени Баринової: «Що у нас з показниками?» Проводячи з пацієнтом більше часу, ніж лікар, медсестра не може не пропускати через себе кожну історію хвороби, відзначала Олена Баринова.

«Хоч я і поступила за наполяганням батьків, професія мене дуже зацікавила і ні про яку іншу спеціальність я вже не думала, - розповіла Олена Едуардівна. - До речі, моя сестра теж стала лікаркою - вона неонатолог і дитячий невропатолог. Коли під час навчальної практики я отримала уявлення про те, як влаштовані лікарняні відділення зсередини, то зрозуміла, що мені цікавіше бачити результат своєї роботи. І коли перед розподілом мене запитали, де б я хотіла працювати, то без коливань сказала, що бачу себе у відділенні хірургії або реанімації. І мене направили в пологовий будинок №2 (нині Міський пологовий будинок) у відділення оперативної гінекології, звідки в майбутньому було можливо перевестися до відділення неонатології, адже я закінчила педіатричне відділення. Але вакансій все не було, а за профілем працювати хотілося. У 1989 році в міській лікарні №3 з'явилося перше в Маріуполі дитяче реанімаційне відділення, якому якраз не вистачало кадрів. Цей напрям був новим, і деякий час за порадою завідувача я придивлялася - приходила у вільний від роботи час знайомитися з роботою відділення. Швидко зрозуміла, що це саме те, про що я мріяла».

У це відділення, єдине в регіоні, надходили діти і з важкими травмами, і з отруєннями, а також ускладненнями інфекційних хвороб. Тому персонал повинен був бути «на всі руки». Протягом десяти років Олена Баринова набувала там безцінний досвід, який допомагає їй на новому професійному поприщі - вже в якості головної медичної сестри в нещодавно створеній дитячій інфекційній реанімації міськлікарні №4. Це теж регіональне відділення, яке в період пандемії рятувало не тільки дітей, а й дорослих.

«На мій погляд, з дорослими пацієнтами працювати складніше - вони більш емоційні, вимогливі. Періоди масового надходження важких хворих були непростим часом для нас, - зазначає Олена Баринова. - Ми робили все можливе, щоб допомогти одужати пацієнтам. На щастя, діти дійсно вкрай рідко переносять коронавірус у важкій формі - за весь час в реанімації побувала тільки одна дитина з COVID-19».

У відділенні дитячої реанімації підтримують і маленьких пацієнтів, і їхніх батьків.

Як правило, пацієнти дитячої реанімації віком від року до п'яти, і медсестрам крім своєї основної ролі доводиться бути і вихователями, і нянями, і дитячими психологами: відвернути наляканого малюка, який проситься додому до мами, втішити, нагодувати, помити, переодягнути, вкласти спати. Проінформувати та підтримати не менш наляканих батьків - так, щоб донести об'єктивну картину, але не викликати паніку.

«Коли тільки починала працювати, постійне співпереживання пацієнтам психологічно вимотувало, часом важко було змиритися з тим, що не під силу медицині. З досвідом стало легше», - каже Олена.

... Знімаючи уніформу медсестри і збираючись додому, вона знає, що там її чекають чотирилапі улюбленці - лабрадор і мексиканський голий пес. 

«Активна прогулянка заряджає бадьорістю, а спілкування з тваринами налаштовує на позитивний лад», - такий простий рецепт психологічного розвантаження медсестри реанімації.

Раніше PR.UA розповідав про те, як в Маріуполі привітали медиків.