Азов’є - це вам не Арктика!

З кожним роком зими в Приазов'ї стають все більш м'якими. Море якщо і покривається льодом, то ненадовго. Втім, у разі тріскучого морозу на сторожі морської безпеки біля портового причалу стоїть єдиний в Україні криголам - легендарний «Капітан Білоусов». Про те, які трудові подвиги він здійснював у минулі роки, згадують не тільки досвідчені моряки, але й метри української журналістики.

Для початку варто сказати, що арктичне судно «Капітан Білоусов» - дизель-електричний криголам балтійського типу потужністю 10 500 кінських сил. На воду він був спущений фінської верф'ю Wärtsilä 15 грудня 1953-го. Названий на честь екс-керівника Арктичного флоту Михайла Білоусова. На траси Північного морського шляху криголам вийшов у 1955 році та ходив там майже 20 років, поки в 1973-му його не відправили в Азовське море.

Підступна специфіка

Наше влітку тепле та ласкаве море взимку для криголамів та їх арктичних екіпажів виявилося не медом. Бувалі північні моряки навіть уявити не могли, якими сюрпризами їх зустріне наша південна мілководна Меотида.

На світлині Бориса Дембицького: Крізь тороси. Якщо не знати, що це Азовське море, складеться враження, що криголам прокладає дорогу в Північному льодовитому океані.

Розповідає член Спілки фотохудожників і Спілки журналістів України Борис Дембицький:

«Зимову погоду на Азовському морі в 1970-80-ті роки та нині навіть порівнювати складно. Тоді майже кожна зима була морозною, сніжною, і море рано покривалося льодом. Його товщина часто доходила до 30 сантиметрів і більше, і тоді для супроводу суден по каналу залучали криголами. На той момент у складі флоту Азовського морського пароплавства перебувало кілька криголамів, переданих нам із Північного морського шляху. Призначені вони були для проводки суден через важкі пакові льоди. Здавалося б, якою проблемою може бути для арктичних криголамів товщина нашого льоду? Виявилося, проблему створювала специфіка нашого моря, про яку говорили моряки, коли ми, журналісти, за службовим обов'язком спостерігали за їхніми трудовими буднями, разом із екіпажами виходячи на проводку судів.

На світлині Бориса Дембицького: Командний пункт. Рубка криголама «Капітан Білоусов» як штаб-квартира командувача армією.

У нашому мілководді криголами легко ламали лід, але, розбиваючись на дрібні частини, він йшов під днище судна і забивав товщу води до самого дна. У результаті гвинти виявлялися в повітряному міхурі, що відразу впливало на хід криголама.

Як соломинку

Одного разу ми з власним кореспондентом газети «Соціалістичний Донбас» Віктором Гриньком вийшли подивитися, як проводить криголам «Капітан Білоусов» судна по 15 кілометрах каналу до так званої великої води, звідки вони вже самостійно могли йти до Керчі та далі - по Чорному морю.

Пам'ятаю, в перший раз ми застрягли, коли годині о восьмій ранку на криголамі проводили кілька суден караваном по каналу. Повернулися ми тоді пізно вночі, о 2-3 годині, - шлях туди і назад виявився таким довгим, тому що лід коловся, а потужний вітер давав сильне зрушення льодових полів. Здавалося, по каналу шириною 10 метрів криголам йде чітко за курсом. Тим часом локатор показував, що мало не кожні п'ять хвилин судно зносить від одного до іншого краю каналу. Вітер і рухливий лід, як соломинку, кидали важкий криголам то в одну, то в іншу сторону. Ця особливість Азовського моря попсувала мореплавцям чимало нервів.

На святлині: На льодовому полі. Фоторепортер Борис Дембицький біля борту криголама під час короткої зупинки на шляху додому.

Караван для Софії

Інший раз льодова обстановка надовго затримала мене на арктичному судні, коли я ще з одним своїм колегою, відомим журналістом Анатолієм Сімаговим, на той час власкором газети «Життя», вийшов на проводку 19-20 лютого 1985 року. Дату та рік запам'ятав так точно, тому що через кілька днів повинні були відбутися вибори до Верховної Ради УРСР, а на судні разом із начальником льодового штабу Анатолієм Бандурою (згодом начальником Азовського морського пароплавства) був і Лев Шунін, у той час начальник пароплавства, який балотувався в депутати.

Ситуація на морі була складною. Давно вже утворилися суцільні льодові поля, через них кров із носу потрібно було провести караван суден, які завантажилися в маріупольському порту вугіллям для однієї з болгарських теплоелектростанцій, яка забезпечує електроенергією столицю країни Софію. Запаси вугілля підходили кінця, і допомогти болгарам було завданням державного порядку.

Тому два криголами, «Капітан Білоусов» та «Капітан Косолапов» (у складі флоту Азовського морського пароплавства працював до 1978 року, потім був переведений у Північне морське пароплавство), плюс два буксири льодового класу зібрали караван із чотирьох-п'яти суден. Причому одне з них «Капітан Білоусов» взяв у «вуса» - жорстке зчеплення, коли ніс судна, що буксирується, заходить у спеціальну западину криголама, а потім обидва судна жорстко зв'язують канатом.

На світлині Бориса Дембицького: Караван. Шикуючись за криголамом, судна «бредуть» до вільної води крізь льоди та тороси.

Вийшли в канал, буксири снували туди-сюди, трощили льодове поле. «Капітан Косолапов» допомагав їм. А ми на «Білоусові» думали через годинку-другу пройти 15-й кілометр каналу та повернутися назад.

За тонкою обшивкою

Так ось, з борта криголама ми зійшли тільки через тиждень. Добу пробиралися до 15-го кілометра, потім виявилося, що попереду дуже міцні та товсті льодові поля, і криголаму довелося три дні прокладати дорогу до самої Керчі. Але й у Керченській протоці ситуація була не кращою. Довелося в нього заходити.

На траверсі Керчі начальник Азовського морського пароплавства Лев Шунін зійшов на берег і помчав до Києва на вибори. А ми з Сімаговим залишилися на криголамі, по рації повідомивши близьким, щоб не хвилювалися.

Світловий день з Анатолієм Васильовичем зазвичай проводили на містку, спостерігаючи за нелегкими трудовими буднями моряків, набираючись вражень та інформації для майбутніх публікацій. Вечорами перебували в каюті, виділеній нам у носовій частині «Білоусова». Як зараз пам'ятаю: один ілюмінатор, скошений борт і цілодобовий скрегіт льоду за тонкою сталевою перегородкою. Іноді здавалося, що ось-ось який-небудь гострий шматок проломить обшивку та буде у наших ніг.

Коли акваторія порту була вже зовсім близько, Анатолій Бандура нарешті піддався на мої вмовляння і дозволив у супроводі одного з моряків по трапу спуститися на лід і зафіксувати на фотокамеру льодове поле з півтораметровими торосами. І ось ці знімки тепер у моєму архіві. А море Азовське з роками вже не те, і справжні льодові навігації, подібні до тієї, що я застав, теж, мабуть, вже історія».

На світлині Бориса Дембицького: Жартам завжди місце. Журналіст Віктор Гринько в рубці криголама слухає байки бувалих моряків і ділиться своїми враженнями