Щороку в кінці квітня ми згадуємо про катастрофу на Чорнобильській АЕС. 35 років тому, 26 квітня 1986 року, реактор четвертого енергоблоку, який вибухнув, перетворив Прип'ять на місто-привид, а 30-кілометрову зону навколо - на зону відчуження. Що лякає своїм зловісним мовчанням, невидимим радіаційним фоном, гірким нагадуванням про тисячі людей, вимушених екстрено покинути будинки, а також про тих, хто ризикував собою, щоб захистити нас від загрози, - ліквідаторів наслідків аварії.
Серед маріупольців є ті, хто безпосередньо зробив внесок у створення «Укриття», хто чесно і мужньо виконав свій обов'язок. З деякими з них поспілкувалися журналісти «Приазовського робочого».
«Безпечні та незабутні тури в Чорнобильську зону відчуження, емоції і яскраві враження, про які ви не забудете», - запрошують сьогодні туристів.
35 років - термін чималий. Може здатися, що наслідки тієї страшної аварії вже в минулому, але насправді це не так.
Коли замість «Укриття», зведеного того ж, 1986 року, відразу після вибуху, 2012-го почали зводити новий об'єкт, будівельники знову зіткнулися з тим, що через надзвичайно високий рівень радіації неможна було довго перебувати в епіцентрі вибуху. Це сильно гальмувало хід робіт, і лише два роки тому нова, більш ніж 100-метрова арка над енергоблоком була введена в експлуатацію. На зведення нового укриття міжнародне співтовариство зібрало 1,5 мільярда євро. При створенні конструкції була використана сталь виробництва заводів Групи Метінвест - «Азовсталь» (Маріуполь, Україна) і Metinvest Trametal (Сан-Джорджіо ді Ногаро, Італія).
Маріуполець Михайло Карабань - один з тих, хто допомагав будувати перший саркофаг над реактором. На ліквідацію наслідків Чорнобильської катастрофи його призвали через військкомат. «На той час мені було 33 роки, я працював водієм автобусів, возив пасажирів міськими маршрутами, - розповів Михайло Олексійович. - У Чорнобилі я теж працював водієм - керував вантажним транспортом, підвозив будівельні матеріали, необхідні для зведення саркофага. За зміну виконував один-два рейси, під'їжджаючи безпосередньо до зруйнованого реактора. Як і належить, в гумовому костюмі хімзахисту, з дозиметром, що показує рівень радіації. Я пам'ятаю, яке гнітюче враження справляло це місце тоді, коли ми там були».
Але головна загроза була невидимою, інформації про те, що відбувається, було мало. «Слухали історії тих, хто перебував там з самого початку, говорили про різне. Ніхто не знав, як позначаться отримані дози радіації на здоров'ї», - додав Михайло Карабань.
Повернувшись до Маріуполя, він продовжив працювати водієм, в тому числі в ремонтно-будівельному управлінні меткомбінату імені Ілліча. Звідти ж і вийшов на пенсію. Про те, що він сумлінно виконував свою роботу в Чорнобилі, свідчить запис у трудовій книжці і медалі. Правда, через помилки Пенсійного фонду йому довелося цілих шість років доводити в суді свій статус. Справедливість була відновлена, але яких переживань це коштувало літній людині! Що стосується вкладу маріупольців в спільну справу, то великий обсяг робіт виконувала відряджена бригада з числа співробітників меткомбінату імені Ілліча. Один з її учасників, Борис Кушнарьов, розповів, що іллічівці побудували 10 будинків «під ключ» для переселенців з Прип'яті - в Лехнівці, що у 150 кілометрах від Чорнобиля.
У зоні відчуження працював і маріуполець Олександр Ноздрачев, тоді 23-річний сержант міліції, а нині ветеран МВС.
1989 року Олександр був відряджений у 30-кілометрову зону ЧАЕС. «Ми охороняли її від мародерів, - розповів він. - А також стежили, щоб жителі не проникали в радіоактивну зону. Нам багато чого не розповідали. Видавали спеціальні прилади - накопичувачі, які носили на одязі. Раз на тиждень їх перевіряли лікарі, робили записи кожному з нас про те, що отримана доза радіації не перевищує норму».
Ветеран поділився, що для його здоров'я наслідки відчутні - є проблеми.
Моторошне видовище являли собою будинки в населених пунктах, розташованих у цій зоні. Порожні вулиці, на яких зрідка зустрічаються здичавілі собаки і кішки, відкриті двері будинків, кинуті в деяких гаражах машини. Важко було позбутися гнітючого відчуття, дивлячись на все це, зазначив Олександр Ноздрачев.
«Тисячі українців жертвували своїм життям і здоров'ям заради майбутнього, було б дуже соромно, якби я залишився осторонь», - сказав Олександр Ноздрачев.
Його позицію поділяла дружина, вона хвилювалася і переживала, поки чоловік ніс службу в зоні відчуження. Сьогодні у них вже виросли діти, з'явилися онуки. Вони цікавляться і розпитують ветерана, а як воно було насправді в Прип'яті. Світлини тих років трохи розмиті і нечіткі, фрагменти буднів. І начебто чоловік на них життєрадісний і навіть посміхається, але це лише парадний бік роботи тих, хто рятував нас.
На світлині з архіву Олександра Ноздрачева: На згадку про службу. Майор Олександр Ноздрачев охороняв зону катастрофи від мародерів.
Цей сайт використовує cookies, як власні, так і від третіх осіб. Використовуючи цей сайт, ви даєте згоду на використання cookies
Я згоден (на)