Шість років кровопролиття, 55 мільйонів загиблих, зіпсовані долі - Друга світова війна стала трагедією всього людства. І пов'язані з нею дати залишаються важливими для нас навіть через десятки років.
Ми, жителі мирного Маріуполя, знаємо, як це - коли війна забирає життя. І знаємо, як далеко парадні символи від її гірких буднів. Пам'ятники та обеліски, ордени та медалі, листи й фотографії часів Другої світової війни не можуть говорити, але, якщо ми хочемо слухати, обов'язково знайдуться ті, хто розповість справжні історії, що відбувалися на нашій землі.
Події тих років все далі від тих, хто нині живе. Ще живі деякі учасники бойових дій - у тому числі й маріупольці. Чи живі ті, хто був викрадений на роботу в Німеччину, хто пережив окупацію Маріуполя, хто дивом врятувався від вірної смерті. В їхніх далеких спогадах наше рідне місто - безлюдне, зі зруйнованими будинками, пропахле гаром пожарищ. Три дні над Маріуполем стояв дим - відступали окупанти, як і всюди, були вірні своїй тактиці випаленої землі. У Центральному районі вціліли лише окремі будівлі - ось чому так цінні для краєзнавців ті деякі старовинні будинки, які пережили Другу світову.
Події війни та імена її учасників міцно переплелися з історією міста, знайшли відображення в пам'ятниках, назвах вулиць. Монумент Воїну-визволителю, пам'ятні знаки «Гармата», «Танк», «Бронекатер» ... Але це лише мала частина, яка на виду. Є й братські могили, безіменні поховання - мільйони людей досі вважаються зниклими безвісти. Буває, що через десятки років вдається знайти зачіпки та відтворити ще один фрагмент історії. Наприклад, як це сталося з могилою невідомого солдата Вані, що на березі моря в міському селищі Найдьонівка. Однак багато фактів уже розслідувати неможливо через відсутність документальних джерел та очевидців.
Що для нас 8 і 9 Травня? Ми заглядаємо в минуле, і там - не тільки радість перемоги, але й гіркота поразок, втрат і поневірянь. Не тільки блиск орденів Героїв, а й скромний внесок тих, чиї імена зберігаються десь у Книгах пам'яті, порталах з оцифрованими документами або зовсім невідомі. Напередодні важливих травневих днів ми знову говоримо з тими і про тих, чиїми долям катком пройшлася Друга світова. Для наших читачів ми зібрали кілька історій маріупольців. У День Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні кожному з нас є що згадати і кожному - що дізнатися.
Світлина Бориса Горіловського з фондів Маріупольського краєзнавчого музею. Після бойового вильоту до Приазов'я. У липні 1943 року, коли хід Другої світової війни змінився, бойовий дух авіаторів 31-го гвардійського винищувального полку був на висоті.
95-річна маріупольчанка Алла Йосипівна Бієнко пройшла довгий і складний життєвий шлях. Але, незважаючи на поважний вік, перенесені тяготи та втрати, їй вдається зберігати позитивний настрій. Онуки, а тепер вже і правнуки знають, що 9 Травня для їхньої бабусі - день особливий. Своїми спогадами вона поділилася і з читачами «Приазовського робочого».
Алла народилася в Сибіру, в місті Читі, 3 квітня 1926 року. Але в голодні роки її сім'я змушена була рятуватися й переїхала до Маріуполя. Її батько викладав у школі фабрично-заводського навчання (нині Маріупольський центр професійно-технічної освіти). Як і старший брат Борис, Алла вступила в металургійний технікум, але не встигла закінчити навіть перший курс - почалася війна, Маріуполь окупував ворог.
«Зайнявши місто, німці почали щодня проводити арешти і затримання мирних жителів. Всіх, хто міг працювати, відправляли в Німеччину. Брат разом із друзями переховувався за межами міста, в лісах, полях і стогах сіна», - розповіла Алла Йосипівна журналісту «Приазовського робочого».
Під час однієї з облав Аллу, якій ось-ось повинно було виповнитися 16, зобов'язали з'явитися на біржу праці - для подальшої відправки до Німеччини. 6 квітня 1942-го німці завантажили чергову партію городян у товарні вагони. Дорога до Німеччини зайняла близько місяця. «По дорозі нас годували бульйоном з вареного картопляного лушпиння, а під час зупинки в Польщі змусили розвантажувати важкі тюки з обмундируванням німецьких солдатів. Торкатися до брудних, просоченим кров'ю шинелей було неприємно, але вибору не залишалося», - згадувала Алла Бієнко.
Улітку 1942 року Аллу й інших бранців привезли в місто Херфорд у Вестфалії. Чоловіків і жінок розселили окремо в бараках, Аллу відправили працювати на меблеву фабрику Штігельмайер.
«Спочатку ми припаювали гачки для матрацних сіток, а пізніше перейшли на виготовлення парашутних сидінь для військових літаків, - поділилася ветеранка. - Працювали по 12 годин, вихідний давали тільки один. Одягнені всі були однаково, в бавовняні костюми з нашивкою OST і дерев'яні черевики, що до крові натирали ноги. Єдине, що нас відрізняло один від одного, - номери. Годували мало й несмачно: на сніданок - маленький шматочок хліба і п'ять грамів маргарину, на обід - суп з варених кишок, наповнених бруквою. Але треба визнати, не всі німці ставилися до нас як до безправних тварин. Деякі ділилися з нами їжею. Один з німців, які стежили за порядком, Ганс, практично щоночі водив три десятка остарбайтерів красти картоплю - в його розпорядженні були ключі від овочесховища. Він відкривав відсіки, ми хапали картоплю й тікали. Смажили її на шматку нагрітої чавунної труби. Як зараз пам'ятаю, поїмо - і спати».
Повернутися додому відразу після закінчення війни у Алли Бієнко не вийшло: «Ще два місяці після перемоги ми провели збираючи патрони на вокзалах. Пізніше нас звільнили американці й передали міжнародникам, які й відправили на батьківщину».
Дорога додому влітку 1945 року була важкою, в дорозі в поїзді почався спалах тифу, не минула інфекція й Аллу Йосипівну.
У Маріуполі, відправившись якось відвідати подругу, з якою була викрадена в Німеччину, Алла познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Це був фронтовик Данило Бієнко. У сім'ї народилися двоє синів. На жаль, чоловік Алли Йосипівни пішов з життя в 2000 році, а сини загинули кілька років тому. Але все ж Алла Бієнко відчуває себе частиною великої родини - у неї є онуки та правнуки.
Світлина Альбіни Баркової. Пам'ятний подарунок. У 1995 році на замовлення Алли Бієнко в Німеччині були зроблені дерев'яні черевики зі шкіряним ремінцем, які досі нагадують їй про страшні події молодості.
Історії військових років є в кожній родині: ветерани згадують службу, діти та онуки кажуть про подвиги батьків. Жодна розповідь не схожа на іншу, в далеких спогадах переплелися тяготи війни й важкі робочі будні, втрати близьких і радість зустрічей. Про те, як жили в роки Другої світової війни радянські німці, розповідає Анатолій Фрідріх.
У 1940 році німець Отто й українка Ніна одружилися. Вони жили на родючій землі Херсонської області в селі Михайлівка. Чоловік працював у полі, а дружина мріяла виховувати дітей. Про національність один одного не думали - в Михайлівці жила велика німецька діаспора. Але спокійно працювати на своїй землі їм довелося недовго, країну охопила війна.
Історію батьків розповідає Анатолій Фрідріх. Він згадує: «Мої бабуся та дідусь переселилися з Німеччини, а тато народився в Україні. Перед війною він працював трактористом». Трактор зіграв вирішальну роль у житті Отто - він отримав травму і вибив плече. Коли оголосили війну, батько Анатолія Фрідріха лежав у лікарні, але не встиг долікуватися. З того часу права рука в Отто не працювала, і на фронт його не призвали.
У 1941 році у пари народився перший син Володимир, а в січні 1943-го на світ з'явився Анатолій. Правда, при народженні у нього було зовсім інше ім'я. Хлопчика назвали німецьким ім'ям Рудольф. Незадовго після цього, у вересні 1943-го, всю сім'ю відправили на роботи в Німеччину. «Тато згадував, що ніхто не питав, чи хочеш ти їхати. Просто везли, і все. Там батька відправили на роботу конюхом, а мати залишилася з маленькими дітьми. Весь час ми переживали голод, холод і злидні», - згадує Анатолій.
Діти постійно хворіли, а ліків не вистачало. Дорослі намагалися роздобути поїсти хоч щось, аби не залишити голодними маленьких синів. Так сім'я прожила більше року, а новий, 1945-й зустріли вже вп'ятьох - 1 січня у батьків з'явився ще один син, Андрій.
У Німеччині Фрідріхи, як і всі, мріяли про одне - скоріше повернутися додому. Але сім'ї переселяли повільно - Отто, Ніна і троє дітей залишалися в переможеній державі до жовтня 1945 року. «Всіх перевіряли спеціальні органи - чи не були пов'язані з ворожими організаціями, - згадує Анатолій. - Ті, хто співпрацював з нацистами, вирішили залишитися - знали, що їх чекає вдома».
Здавалося б, на цьому поневіряння сім'ї повинні були закінчитися. З Німеччини Фрідріхи хотіли повернутися додому, в Україну. Але цього зробити їм не дали - у 1945 році вони були репресовані органами НКВС і заслані на північ Росії. Анатолій показує нам збережений документ, в якому вказана причина висилки - приналежність до німецької національності.
Довгі дев'ять років родина жила в спецпоселені в Плісецькому районі Архангельської області. Туди звозили не тільки німців, поруч жили розкуркулені українці, росіяни. «На новому місці батько знову займався сільським господарством, працював на тракторі. Колгосп у нас був невеликим - всього кілька бараків», - ділиться спогадами Анатолій.
Люди там жили бідно, через сувору погоду посіви сходили пізно, рятували гриби й лісові ягоди. Вчилися діти теж «потроху», в одному з селищ взагалі не було школи. «На півночі у мене народилося ще двоє братів – Леонід і Сергій. Мама хотіла вивезти нас звідти, аби ми вчилися. Але все було строго, без коменданта не можна було зробити й кроку. Тільки в 1954 році нам видали дозвіл покинути селище», - розповідає чоловік.
Також сім'я прийняла рішення змінити ім'я 11-річному синові: Рудольфа в ті часи могли дражнити в школі, а до Анатолія ставилися добре.
Зараз Анатолій Фрідріх, озираючись назад, каже: хоч дитинство і було дуже важким, він зміг знайти себе в житті, отримати професію, створити сім'ю. Після від'їзду з Росії хлопець знову довго переїжджав: спочатку відправився в Тульчин до родичів, потім служив в армії в Білорусі. А коли юнак нарешті зміг зробити власний вибір, вирішив виїхати жити до Маріуполя. «Можливостей тут було більше - місто промислове, з робочими місцями», - ділиться Анатолій.
Сім'я порадила хлопцеві влаштуватися на меткомбінат імені Ілліча. Так він і зробив - спочатку отримав посаду водія, потім допрацював до начальника служби безпеки дорожнього руху.
«Це був золотий час! - згадує чоловік. - Пам'ятаю, як вперше побачив цю «махину», був такий задоволений! На комбінаті можна було й освоювати роботу, й вчитися. Тут я знайшов себе».
Загальний стаж іллічівця - 45 років. За цей час Анатолій створив сім'ю та разом з дружиною Валентиною виховав трьох дітей: Євгенія, Світлану та Людмилу. Тепер він щасливий дідусь.
Світлина Аліни Комарової. Пам'ятати про війну. Анатолій Фрідріх вважає: спогади очевидців допоможуть новим поколінням зберегти історію того часу.
Бетонний стовпчик, табличка, на якій фарбою від руки виведено «Ваня. 1943. Визволителю Маріуполя». 70 років під шум морського прибою спочивав невідомий солдат, поки його ім'я та історія не були встановлені.
Сьогодні з мармурової плити на нас дивиться повернений з небуття учасник визволення Маріуполя - 19-річний моторист бронекатера Іван Нікулін.
Пройти до пам'ятника можна тільки пішки по крутій вузенькій стежці, тримаючись за прив'язану замість поручнів мотузку. Цим «диким» спуском на самому початку Морського бульвару користуються лише деякі місцеві жителі, власники човнових гаражів та рибалки-любителі, що виходять «на камені» ловити бичка.
У серпні 1943 року тут розгорнулися драматичні події. Обставини загибелі солдата встановила маріупольська історикиня-краєзнавиця Валентина Зінов'єва (нарис про це було опубліковано в «Приазовському робочому» 2 серпня 2013 року).
«Уночі з 17 на 18 серпня 1943 року деякі жителі рибальських селищ Лівого берега Маріуполя чули залпи й бачили вогні морського бою поблизу міста. Вранці море прибило до берега мертвого солдата, одягненого в морській бушлат, - розповідає Валентина Зінов'єва. - Мешканець Найдьонівки Омелян Грицай домігся дозволу поховати бійця у будинку, де мешкав німецький офіцер, один із командирів зенітних батарей, встановлених неподалік. Омелян разом із молодшим 15-річним сином Павлом погрузив тіло бійця на тачку, привіз на селищне кладовище і разом з іншими місцевими жителями заховав. Саме Павло й розповів мені ці подробиці.
А вночі цього дня в будинок Серафими Морозової, сусідки Омеляна, хтось постукав. Це був військовий моряк, весь мокрий, який попросив заховати його. Жінка відвела бійця до льоху й ховала його там два дні. На третій день незнайомець, не попрощавшись, пішов. Очевидно, що обидва бійця - мертвий і живий - були учасниками морського бою, який відбувся в ніч на 18 серпня 1943 року поблизу Маріуполя.
Два бронекатери виконували бойове завдання в районі Беглицької та Кривої кіс. Згідно з архівними документами Азовської військової флотилії, поблизу Маріуполя наші бронекатери помітили вісім німецьких сторожових катерів, і зав'язався нерівний бій. Наші катери потопили два німецьких катери і два підпалили, а самі були знищені.
У бою загинуло 27 моряків Азовської військової флотилії, лише четверо врятувалися. Їх захопили в полон німецькі моряки та відправили в концтабір, звідки їх визволили підпільники. У кінці 70-х років деякі з них ще були живі, я мала можливість поспілкуватися з ними».
Про те, що могила невідомого визволителя вимагає благоустрою, у своєму зверненні до органів місцевого самоврядування написала маріупольчанка Інна Рибальченко. Завдяки спільним зусиллям у 2013 році з'явився вже справжній пам'ятник, встановлений на кошти однієї з служб ритуальних послуг - з чорного мармуру, з надгробної плитою, на якій вказані прізвища всіх 26 азовців, загиблих у тому ж бою, що й Іван Нікулін. Про Івана вдалося дізнатися, що він уродженець міста Боброва Воронезької області. Його батьки так і не дізналися, де і як загинув їхній син. Навчався Ваня на помічника машиніста, тому і служив на флоті мотористом. Якби не війна, цей білявий хлопець міг би прожити мирне та щасливе життя.
Світлина
Цей сайт використовує cookies, як власні, так і від третіх осіб. Використовуючи цей сайт, ви даєте згоду на використання cookies
Я згоден (на)