Коротка мить завдовжки у вічність

Життя можна прожити по-різному. Можна йти довго і тихо, залишаючи непомітні сліди на піску буття, які змиє час, а можна спалахнути коротко і яскраво, засліпивши своїм блиском все навколо.

Історія знає чимало прикладів таких зірок, чиї життя згоріли миттєво за ідею або справу, але чию жертву ми пам'ятаємо і шануємо. Зірка талановитої української поетеси й патріотки Олени Теліги згасла на кривавому небі війни всього в тридцять чотири роки. Свій останній притулок вона знайшла в Бабиному Яру, залишивши кілька збірок віршів і незгладимий слід в українській історії.

В полоні мрій

Олена Теліга (в дівоцтві Шовгенова) народилася 21 липня 1906 року в місті Іллінському, під Москвою. Мати майбутньої поетеси Уляна Степанівна була родом з Поділля, з родини православного священника, а отець Іван Опанасович – відомим гідротехніком-практиком. Коли Олені виповнилося п'ять років, Шовгенови переїхали до Санкт-Петербурга, а потім – до Києва. Саме з ним Олена стане згодом пов'язувати кращі моменти в житті, згадувати місто в листах і віршах.

Тут Шовгенови застали Українську революцію. Іван Опанасович став міністром уряду Української Народної Республіки, а старший брат Сергій – воїном армії УНР. Олена ж тоді ще перебувала в полоні юнацьких мрій. Можливо, саме вони й пробудили в ній поетичну уяву.

З таємничою посмішкою

Після поразки української державності батько і старший брат змушені були податися в еміграцію. Олена ж з матір'ю і молодшим братом залишилася в Києві. Щоб звести кінці з кінцями, мати продавала домашні речі, а 13-річна Олена працювала де могла за пайок, в тому числі – в Київській політехніці, де ще недавно працював батько. 

«З таємничою радісною посмішкою мила я підлогу і закопчене начиння, з такою ж посмішкою ганяла і розносила повістки або пиляла дрова, – зізнається Олена в листі до подруги. – Все це мене мало хвилювало, і все я робила як уві сні».

У липні 1922 року з матір'ю і братом Олена емігрувала до Чехословаччини. Закінчивши курси в Подєбрадах, стала студенткою історико-літературного відділу Українського вищого педагогічного інституту імені Драгоманова в Празі. Занурившись у бурхливе студентське життя, брала активну участь у літературних вечорах і диспутах. Тоді ж зустріла і свого майбутнього чоловіка Михайла Телігу – кубанського козака, бандуриста, нещодавнього старшину армії УНР, з яким і поєднала долю 1 серпня 1926-го.

До і після «Або-або»

Про Олену починають говорити як про поетесу. Без її дозволу друзі надсилали листи та твори Теліги редактору «Літературно-наукового вісника» Донцову, який розгледів справжній поетичний талант у творах молодого автора.

Незабаром подружжя перебралося до Варшави, де їх наздогнали злидні та позбавлення. Поетесі доводилося працювати з музичними номерами в нічних кабаре і манекенницею, поки не вдалося влаштуватися вчителькою початкових класів. А паралельно вона активно друкувала в журналах свої вірші, прозу і публіцистику. У тому числі фрагмент оповідання «Або-або», в основу якого покладені власні враження від пережитого в Києві за часів радянської влади.

У грудні 1939 року Теліги переїхали до Кракова, де Олена зустріла старого знайомого – Олега Кандибу-Ольжича, поета і вченого, громадського і політичного діяча. Відтоді вона приступила до активної роботи в Організації українських націоналістів – ОУН. Готувала і відправляла в Україну тексти листівок і відозв. Її непереборно вабив Київ, і в липні 1941 року разом з письменником Уласом Самчуком вона перейшла Сян і вирушила до Львова, а в жовтні прибула до Києва.

«В еміграцію не поїду»

Напівзруйнована столиця зустріла Олену не радісно. Не шкодуючи сил, Теліга і сотні її побратимів беруться за налагодження суспільного, політичного і культурного життя в Києві. У літературній сфері залишилися одні попелища і руїни, але поетеса організувала Спілку українських письменників, відкрила для однодумців пункт харчування. Олена почала редагувати літературний тижневик «Литаври», який мав яскраве антиімперське забарвлення. Працювати було важко, статті, в яких автори оспівували фюрера і його «новий порядок», Теліга друкувати відмовлялася, і дуже часто це ставало приводом для доносів в гестапо. У підсумку «Литаври» заборонили, почалися арешти. Друзі попереджали поетесу, що гестапо готує засідку, Теліга була непохитна: 

«Ще раз з Києва в еміграцію не поїду!»

Знайомство через 50 років

Свій вибір поетеса зробила сама, а разом з нею його зробив і її чоловік Михайло. Під час арешту він назвався письменником, щоб до кінця бути разом. 21 лютого 1942 року в Бабиному Яру Олену Телігу разом з іншими діячами ОУН розстріляли фашисти. У гестапо поетеса перебувала в камері №34, де пізніше знайшли напис, зроблений її рукою: «Тут сиділа і звідти йде на розстріл Олена Теліга». Зверху висічений стилізований під меч Тризуб. Один з німецьких офіцерів після її смерті зізнався: 

«Я ще не бачив людину, яка б так героїчно вмирала, як ця красива жінка».

Десятки років в Україні нічого не знали про поетесу і патріотку Олену Телігу. Ім'я Теліги спливло із забуття тільки через 50 років після загибелі, коли в Києві в лютому 1992 року в Бабиному Яру був встановлений хрест на її честь. А ще її ім'ям назвали вулицю, що пролягає поруч, а також створили Всеукраїнське жіноче товариство імені Теліги та заснували Міжнародну літературно-художню премію. Олена Теліга залишила після себе невелику творчу спадщину. Та й життя її було коротким, але зате – яскравим і повним великих справ.

Світлина з відкритих джерел: Півстоліття потому. Про Олену Телігу, про її творчість та боротьбу багато українців довго нічого не знали. І ось зараз вона ніби знову повертається на батьківщину.