Надія на землю

Шістдесят років тому селище Талаківка стало частиною Маріуполя. 12 квітня 1961 року рішенням Сталінського облвиконкому Талаківська селищна рада Новоазовського району була передана в підпорядкування Жданівської міської ради. 

Сьогодні Талаківка таГнутове поряд з іншими селищами входять до складу Сартанської об'єднаної територіальної громади. Напередодні круглої дати адміністративного об'єднання з нашим містом ми побували в Талаківці, аби дізнатися про життя селищ поблизу лінії розмежування.

Інвестори захоплюються, але поки не ризикують

Трохи більше чотирьох з половиною тисяч чоловік зараз проживає в селищі Талаківка і селі Гнутовому. Як розповів колишній селищний голова, а нині заступник голови комісії з реорганізації Талаківської сільської ради Маріупольського району В'ячеслав Салгалов, головною проблемою залишається близькість до лінії зіткнення.

«З цієї причини Гнутове до цього часу залишається не газифікованим - ніхто не бере на себе ризики, - розповідає Салгалов. - Інвестор також поки не готовий приходити - кілька років тому до нас приїжджали підприємці з Європи, яких захопили наші види на Кальміус. І вони навіть готові були вкладати в будівництво пансіонату, але після того, як завершаться бойові дії».

Збройний конфлікт завдав значної шкоди селищу - сільськогосподарські поля перетворилися в мінні і стали непридатними для обробки, а на самих мінах періодично підривалися місцеві жителі. З 2017 року ситуація почала налагоджуватися - за очистку полів взялися Державна служба з надзвичайних ситуацій та міжнародні гуманітарні організації, після чого угіддя були звільнені від вибухонебезпечних залишків війни на два кілометри від селища з прифронтового боку. Тепер їхньою обробкою займається компанія HarvEast. Правда, у багатьох фермерів поля все ще забруднені мінами, в основному в районі Гнутового та Комінтернового.

Для всіх дітей округи. В цей дитсадок приводять дітлахів не тільки з Талаківки, але й з найближчих сіл - Гнутового та Павлополя.

На роботу - до Маріуполя

Велика частина підприємств, які колись працювали в Гнутовомута Талаківці, сьогодні закрита. У 2017 році після обстрілу був зруйнований талаківській маслозавод. Також перестали функціонувати агроцех №1, хлібопекарня в Гнутовомуй інші підприємства, свою роботу продовжила тільки тракторна бригада в Талаківці.

«Більшість жителів працевлаштована в Маріуполі, - розповідає В'ячеслав Салгалов. - Хтось займається сільським господарством, має невелику ділянку та реалізує свою продукцію в місті».

Продуктами селище і село забезпечені - працюють продовольчі та господарські магазини, два в Гнутовому і десять в Талаківці, каже Салгалов.

Його попередник на аналогічній посаді, а нині директор сартанського Центру безпеки громадян Микола Красіков коментує: після початку бойових дій близько 30% молодих людей покинули селище - одні відправилися в інші міста України, інші - за кордон. 

«Велика частина молоді залишилася, хтось пізніше повернувся. Але в самому селищі працювати фактично ніде. Розмінування проводиться, але не такими швидкими темпами, як хотілося б. На домашнє господарство теж не особливо можна розраховувати: якщо до 2010 року люди ще могли собі дозволити їм займатися, то в 2015 році майже вся діяльність припинилася. Це вже було пов'язано з високими рахунками за полив технічною водою - не всі господарі могли або хотіли їх оплачувати», - зазначив Красіков.

Дитячий садок з освітнім ухилом

У Талаківці працюють школа №58 і дитячий садок №93. І це дуже важливо для жителів прифронтових населених пунктів. Як розповіла завідувачка дитсадком Тетяна Трошенкова, до них приходить трохи більше 90 дітей. Вона запрошує нас у приміщення садка: тут, на терасі, недавно планували відкрити зимовий сад, але вирішили влаштувати «світлицю» - куточок української культури. А в залах, де діти проводять свій час, - відразу кілька театральних куточків і куточок живої природи. Пісочниці, бібліотека та стелажі з іграшками - здається, малюки встигають все, але тільки не нудьгувати. «Ми перетворювали наш сад поступово, не один рік, - каже Тетяна Трошенкова. - Разом з батьками докуповували самі класні іграшки. Тепер всі наші групи мають навіть свої спеціальності! Малюки займаються англійською, театром і ботанікою, проводять експерименти».

Дорога життя

З Талаківки в Маріуполь і назад ходять чотири автобуси: №51, 55 і павлопільський відходять від ПК «Іскра», №68 - з Лівого берега (зупинка «Стан-3600»). Двадцять хвилин по місцями сильно «вбитій» дорозі - і ви виходите в центрі селища. Тут же пара магазинів і торговий ряд, де зустрінуться, швидше за все, одна-дві літні людини - вони торгують соняшниковою олією, яйцями, іншими продуктами. Дитячий майданчик, відділення «Нової пошти», будівля селищної ради, за нею дитсадок, через дорогу - школа. До всього рукою подати, тут же й автобусні зупинки: та, через яку автобуси їдуть у бік Гнутового, позначена бетонним павільйончиком, у зворотну сторону - не визначена ніяк, просто умовне місце серед щебню. Зустріла нас на зупинці дівчина - чи не єдина людина, яку ми знайшли п'ятничним полуднем на вулицях селища. Дарина говорить з нами неохоче: «Живу в Гнутовому, на навчання їжджу в коледж до Маріуполя. У вільний час гуляю з друзями, на вихідних їжджу в місто - в селищі зайнятися особливо нічим». Потім сідає в автобус - транспорт приходить з інтервалом у 20-25 хвилин. Нам - в іншу сторону. Їхати, як і всім тим, хто кожен день цим же автобусом вранці їде, а ввечері повертається додому,20 хвилин. Трохи ближче до міста, роботи, дозвілля, трохи далі від лінії розмежування, полів, де міни. Але і Маріуполь, і Сартану, і Талаківку з Гнутовимта інші населені пункти на лінії розмежування об'єднує одне - надія і віра в те, що рано чи пізно мир прийде на нашу землю.