Сплав поколінь

Металургія – галузь багатогранна, і живе вона завдяки людям багатьох професій.

Для циклу технологічних процесів однаково важливий і сталевар, і електрик, який забезпечує справність обладнання, і машиніст крана, який відвантажує готову продукцію.

У династіях наших героїв – сім'ях азовстальців Полухіних та іллічівців Томіних – знають ще один секрет успіху: інтерес до обраної справи й бажання стати в ньому кращим здатні подарувати відчуття потрібності, причетності, того, що ти – у своїй стихії. Про це металурги розповіли напередодні професійного свята, яке в Україні відзначається цього року 18 липня. На честь Дня металурга і гірника обидві сім'ї відзначені Групою Метінвест – Томіним надано звання «Сталева династія Метінвесту», а Полухіним – «Золота династія Метінвесту».

П'ять поколінь Томіних

Важко уявити собі Маріуполь без найбільшого металургійного комбінату імені Ілліча. За безліччю його досягнень, успіхів, нагород та інновацій стоять реальні люди, чиїми руками та долями створена його славна історія. Особлива її сторінка – трудові династії, одна з них – сім'я Томіних. Їх загальний трудовий стаж налічує 740 років, а представляють її понад п'ять поколінь. Про це «Приазовському робочому» розповів ветеран праці Олександр Томін.

Історія династії почалася з його батька – Олександра Єгоровича Томіна. Він прийшов працювати на завод імені Ілліча у 1943 році, після звільнення Маріуполя від гітлерівців, трудився на підприємстві все своє життя разом з дружиною Параскою.

Стати металургом вирішив і їх син Олександр. Вперше він переступив поріг іллічівських прохідних в 1978 році, після закінчення училища працював різьбярем гарячого металу в листовальцювальному цеху-4500. Через кілька років перевівся в мартенівський цех №2 вогнерізальником.

«Робота в цьому цеху була важче. Ми з колегами зачищали пороки металу, видували тріщини та неметалеві включення на злитках, – розповідає Олександр Томін. – З часом я отримав квартиру від підприємства, яка була дуже потрібна нашій родині. Зараз в ній живе мій син Євген зі своєю сім'єю».

За словами металурга, після закриття мартенівського виробництва на меткомбінаті він перейшов в ЛПЦ-2540, а потім в ЛПЦ-3000, де пропрацював на зачистці слябів до 1998 року. Після цього його трудова біографія продовжилася на Іллічівській аглофабриці. «Там я працював дробильником до самої пенсії», – говорить Олександр Томін.

Він і його дружина Ніна пішли на заслужений відпочинок у 2008 році, але їх справу продовжила численна сім'я – син, дочка, зять, а також рідні, двоюрідні та троюрідні племінники.

«Було важко прощатися з меткомбінатом, у мене про 30 років роботи тут найтепліші спогади. Завдяки роботі моя молодість була яскравою, адже з колегами ми брали участь у різних зустрічах, ходили на конкурси, отримували грамоти. Деякі з них досі зберігаються у мене вдома, – ділиться ветеран праці. – Як зараз пам'ятаю, наскільки дружня атмосфера панувала в нашому колективі. Сьогодні я телефоную зі своїми колишніми колегами з різних цехів – ми періодично підтримуємо зв'язок і спілкуємося на різні теми».

І після виходу на пенсію Олександр Олександрович не зміг всидіти без діла, понад десять років працював електриком в Маріупольському вищому професійному металургійному училищі №99.

Дочка Олександра Томіна – Світлана Бондаренко та її чоловік Валерій продовжують традиції династії. Світлана розповідає, що довго не роздумувала з приводу вибору професії – пішла по стопах батьків: «Професія робітника завжди була почесною». Закінчивши Приазовський державний технічний університет в 1998 році та отримавши спеціальність енергетика, дівчина відразу ж була прийнята на меткомбінат імені Ілліча.

Зараз Світлана працює обробником поверхневих вад металу в ЛПЦ-3000: «У нашій професії в основному зайняті жінки. В обов'язки входить обробка викладеного на стелажі металу, усунення масивних дефектів і сітчастих забруднень. Крім того, така професія потребує особливої уваги, адже виробництво безперервне».

Світлана і Валерій виховують двох дітей – 20-річна Карина вибрала творчу професію і вчиться в столичному виші, а 15-річний Ярослав ще школяр, і хтозна, можливо, він теж вирішить продовжити справу династії металургів.

Два рази по сім дітей – ось так династія

Сергій Полухін – корінний маріуполець, виріс у родині азовстальців: його мама працювала в цеху водопостачання, тато у великосортному цеху слюсарем. Крім Сергія, в сім'ї росли ще шестеро хлопців.

«Пам'ятаю, коли ми вже були трохи старше, батько розповідав про різні професії, а особливо виділяв електромонтерів, – згадував Сергій Гаврилович. – Їхня робота на заводі здавалася йому більш перспективною і цікавою, ніж власна. І всіляко радив придивитися до неї. Але один мій брат став залізничником, інший – водієм, третій – муляром-вогнетривщиком, четвертий разом з сестрою пішов у кранівники. Всі так чи інакше пов'язали свою професійну діяльність з «Азовсталлю». Я ж починав на іншому підприємстві, але цей період був недовгим».

Закінчивши профтехучилище №52, Сергій працював електромонтажником, як і хотів батько, в будівельному управлінні №415 великого тресту «Донпромелектромонтаж».

«Як підрядна організація ми вели монтаж нової гартувальної машини: в рейкобалочному цеху зароджувався термічний відділ, це було в далекому 1984 році, – розповів про подробиці, що стали вже історією, Сергій Полухін. – Цей агрегат проєктувався спеціально для «Азовсталі» провідними інженерами країни, він був єдиним в Європі. А на весь Союз було всього два цехи, включаючи наш, маріупольський, в яких рейки проходили весь цикл, включаючи загартування. З появою нового обладнання азовстальські рейки, які випускалися і раніше, стали вже повноцінною продукцією – повністю готовими. Багато їх кілометрів служать громадському транспорту, включаючи найбільші метрополітени».

По тому, з якими подробицями наш герой розповідає про монтаж машини, відчувається, що він дійсно знайшов своє покликання. Попрацювавши на території заводу, електрик-початківець побачив для себе нові можливості, вивчивши, що тут працювати цікавіше. І вже скоро отримав перепустку азовстальця, повернувшись, так би мовити, в сім'ю.

Працював Сергій Полухін електромонтером з обслуговування обладнання рейкобалочного цеху, в тому числі й тієї самої машини, в монтажі якої брав участь.

На старті професійної діяльності Сергій був призваний в армію, службу довелося проходити в Афганістані. Два роки строкової служби та досвід участі в бойових діях як старший стрілець гранатомета – такий підсумок цього періоду.

І знову трудове життя, початок нової історії – сімейної. Сергій Гаврилович, який виріс у багатодітній родині, і сам став батьком сімох дітей – чотирьох дочок і трьох синів: 

«Хотів після училища продовжити навчання, але з появою на світ малюків стало зрозуміло, що поєднувати батьківство, роботу і навчання – нереально. А залишати без підтримки дружину – неправильно, тому я вибрав сім'ю. Пишаюся своєю дружиною, матір'ю-героїнею. І не особливо шкодую, що не отримав вищої освіти, адже у мене і була робота, яка подобалася. Зате тепер у мене вже десять онуків і онучок. Думаю, що це ще не остаточна цифра».

Майже всі Полухіни-молодші трудяться або працювали на «Азовсталі». Син Станіслав по праву може вважатися повним наступником свого батька – працює на тій же посаді та в тому ж підрозділі, що і батько до виходу на заслужений відпочинок. У тому ж рейкобалочному цеху – його сестра Наталя, інженер-електрик. Вона, як і її брат Іван, технолог обробки металу в цеху механічних випробувань, має вищу технічну освіту, випускниця ПДТУ. Дочки Анна і Катерина працювали машиністками кранів.

А Надія, яка також вибрала спеціальність кранівниці, і зараз кожну зміну перевантажує тонни гарячого металу в конвертерному цеху. «Вибрати професію мені допоміг приклад старшої сестри, – розповіла Надія Полухіна. – Але до того, як я отримала відповідний диплом, жодного разу не була на промислових майданчиках і навіть не уявляла, з чим мені доведеться мати справу. Але швидко звикла. Та й страху висоти у мене немає».

Кранами на меткомбінаті управляє досить багато жінок, і Надія вирішила по максимуму домогтися висот у своїй справі. Зараз у неї – п'ятий розряд, вище – тільки на «чоловічих» кранах, з найбільшою вантажністю.

За словами Надії, не всі витримують позмінний графік роботи, але для неї такий ритм життя вже увійшов у звичку:

«Єдиний мінус, що через розбіжність графіків ми рідко можемо збиратися всією нашою сім'єю. З іншого боку, у нас завжди є коло спільних тем, є з ким обговорити новини меткомбінату».

У цих обговореннях завжди жваво бере участь і глава династії.

Коли робочі зміни залишилися позаду, виникло і досі не покидає відчуття, що чогось не вистачає, каже Сергій Гаврилович.

«Я і справді дуже сумую за меткомбінатом. За стільки років, здається, знаю кожен проводок і болтик, мало не кожну панель пам'ятаю за номерами. Пам'ятаю, як одного разу серед ночі підказував синові, на що звернути увагу, щоб знайти причину неполадки. У такі моменти знову відчуваєш себе потрібним», – зазначає ветеран-азовсталець.

І для іллічівців Томіних, і для азовстальців Полухіних День металурга і гірника України – одне з головних свят. Саме в металургії вони реалізували себе професійно, знайшли сімейне щастя, повагу і впевненість у завтрашньому дні.

Світлина Аліни Комарової: Меткомбінат імені Ілліча – важлива частина життя Томіних. Вони пишаються своєю роботою на металургійному підприємстві та не уявляють себе в іншій професії.

Світлина Миколи Коляди: Шана і визнання. Директор департаменту по взаємодії з громадськими організаціями Групи Метінвест Михайло Цуркан привітав сім'ю Томіних з Днем металурга і гірника та вручив їм диплом про присвоєння звання «Сталева династія Метінвесту».

Світлина з сімейного архіву: Ще одне продовження династії. Весілля дітей – той випадок, коли велика сім'я Полухіних збирається в повному складі.