Сталеві акції, що змінили історію Маріуполя

Людмила Кудріна

23кві'21 09:29

Ця подія, що відбулася в столиці імперії, за тисячі кілометрів від Маріуполя, докорінно змінила вигляд повітового міста і стала точкою відліку його історії як великого промислового і металургійного центру країни.

Як це було?

Найяскравіша постать серед банкірів і інші дійові особи

Одним з ініціаторів і засновників Нікополь-Маріупольського гірничого і металургійного товариства став Адольф Ротштейн (1857-1904), якого називають найяскравішою постаттю кінця XIX століття серед банкірів Російської імперії. З'явившись на світ у Берліні, в єврейській родині біржового маклера, на зорі туманної юності він працював в прусських, британських і французьких банках, в тому числі набирався досвіду в Паризькому банкірському будинку Ротшильдів, найстарішої світової фінансової групи. Переїхавши до Петербурга, зробив карколомну кар'єру і за десять років з простого службовця перетворився на директора Міжнародного комерційного банку; був «на одній нозі» з міністрами фінансів; був засновником низки залізниць і великих промислових підприємств за участі іноземних банків. Його називали «тінню», «правою рукою», alter ego головного фінансиста країни Сергія Вітте, разом з яким він став одним з головних теоретиків грошової реформи.

У своїх мемуарах Вітте так характеризує Ротштейна: «Чесна і розумна людина, але нахабна і малосимпатична в спілкуванні».

У спогадах відомого підприємця того часу барона Миколи Врангеля (батька того самого «чорного барона», головнокомандувача Збройних сил Півдня Росії у період Громадянської війни) читаємо, що міністр фінансів Вітте часто вдавався до порад банкіра, ще частіше доручав йому втілювати в життя свої наміри, завдяки чому і Ротштейн міг домогтися того, що іншим не вдавалося.

19 квітня 1896 року Адольф Ротштейн і його компаньйон, громадянин США Едмунд Дютіль Сміт подають прохання уряду про дозвіл заснувати Нікополь-Маріупольське гірниче і металургійне товариство для розробки марганцевих руд та інших корисних копалин в Катеринославській губернії (нині - Дніпропетровська область України), а також для облаштування металургійних, гірських, машинобудівних і корабельних заводів і фабрик.

Само собою, позитивна резолюція міністра фінансів була забезпечена. Але справа не тільки в його близьких зв'язках з Ротштейном.

Маріупольська сталь для бакинської нафти Ротшильдів

Майже в той самий час, коли Ротштейн готував документи для Нікополь-Маріупольського товариства, головний експортер бакинської нафти, Каспійсько-Чорноморське нафтопромислове та торговельне товариство, що належало Ротшильдам, клопотало перед урядом про отримання концесії на будівництво магістрального нафтопроводу Баку-Батумі. Для нафтопроводу потрібні були труби. А для їх виробництва - завод. Саме цей факт став визначальним у стрімких темпах зведення заводу в Маріуполі. Запуск заводу і будівництво нафтопроводу почалися практично одночасно.

Місцеві краєзнавці, і перший з них пролетарський письменник Олександр Серафимович, потім писали: «Через що, однак, така гарячкова поспішність? Так, бачте, купка іноземних капіталістів пронюхала, що можна дістати непогане замовлення на поставку труб для нафтопроводу від Баку до Чорного моря, і ось вони зараз же сфабрикували Нікополь-Маріупольське товариство, в Петербурзі зв'язки у них великі, отримали замовлення, а оскільки воно термінове, тож вони духом, суто по-американськи, і спорудили величезний завод».

Начебто воно і так, але не зовсім. Ротштейну нічого не потрібно було «пронюхувати», оскільки в імперії він фактично виконував роль посередника між Паризьким будинком Ротшильдів і царським урядом у вирішенні найбільш делікатних питань, про що свідчать мемуари Вітте. Піклуючись про власні прибутки, банкіри, як їх сьогодні б назвали «глобалісти», сприяли шаленим темпам розвитку економіки країни.

Цим же цілям сприяла протекціоністська політика уряду щодо захисту внутрішнього ринку. Експансія іноземного капіталу, яка характеризує кінець 90-х років позаминулого століття, багато в чому була продиктована тим, що після встановлення у 1891 році нового митного тарифу іноземцям стало невигідно ввозити більшість своїх товарів: мита на чавун, труби і рейки збільшилися в рази. Закордонним інвесторам залишалося вкладати сюди свої капітали і створювати тут свої підприємства. До того ж надзвичайні прибутки обіцяли близькість сировинних джерел і дешевизна робочої сили.

«Завод цей, доставляючи заняття кільком тисячам робітників і взагалі проводячи великі операції, буде відігравати в економічному житті Маріуполя видатну роль», - газета «Приазовський край»

Ще одна причина: «Іноземці грали таку видатну роль через відсутність капітальних ресурсів і необхідної технічної майстерності для розширення промислового виробництва», - пише історик Майкл Корт. У країні виникли сотні нових великих заводів і фабрик, і, за деякими підрахунками, близько 40% підприємств, які налічуються в імперії на початку XX століття, було побудовано протягом 90-х років.

«Золота лихоманка» для світських денді, адвокатів і лікарів

За три дні до своєї коронації імператор Микола II дозволив заснувати Нікополь-Маріупольське товариство і височайше затвердив його статут 10 травня 1896 року. Два місяці по тому, 6 липня, в Петербурзі відбулися перші загальні збори акціонерів. Статутний капітал товариства призначався у 3 мільйони рублів золотом, розділених на 24 тисячі акцій, по 125 рублів кожна.

Контрольним пакетом у 14 095 акцій володів очолюваний Ротштейном Санкт-Петербурзький міжнародний комерційний банк. У числі засновників виступили також Російсько-Американське промислове товариство - 3230 акцій і Санкт-Петербурзький обліковий і позиковий банк - 1400 акцій. Особисто Ротштейну належало всього 450 акцій, а його компаньйонові Сміту і того менше - 400 акцій.

Капітал товариства був змішаним - російсько-французько-американським. Серед приватних акціонерів - знатні вельможі Росії і прості піддані імперії. Двоюрідний дядько імператора, великий князь Олександр Михайлович у своїй «Книзі спогадів» пише про ажіотаж з акціонуванням: «Адвокати, лікарі, педагоги, журналісти і інженери були незадоволені своїми професіями. Здавалося ганьбою працювати, щоб заробляти копійки, коли відкривалася повна можливість заробляти десятки тисяч рублів за допомогою покупки акцій Нікополь-Маріупольського металургійного товариства. Офіцери гвардії, які були не в змозі відрізнити досі акцій від облігацій, стали з захопленням обговорювати неминуче підняття цін на сталь. Світські денді викликали подив у книгопродавців, купуючи у них книги, присвячені таємницям економічної науки і тлумачення сенсу щорічних балансів акціонерних товариств».

Так починала «поступати кров» до майбутнього серця металургії країни.

Два місяці - і завод готовий

Маріупольська міська дума на основі Найвищого імператорського дозволу приймає рішення про продаж товариству для будівництва заводу 200 десятин землі, з них 191 десятини в районі залізничної станції Сартана, за 60 тисяч рублів. При цьому дума (ось вона - турбота про інтереси міста!) висуває інвесторам цілу низку умов. Серед них: якщо протягом півтора року не буде розпочато виплавку руди, то земля повинна бути повернута місту без відшкодування сплачених за неї грошей. Причому у власність міста надійдуть безоплатно всі зведені на ній споруди.

Акціонери поспішають. Аби швидше виконати замовлення на виготовлення труб для нафтопроводу, товариство закуповує в США (для чого і потрібен був Ротштейну компаньйон Сміт) і перевозить до Маріуполя готовий трубопрокатний завод. Океанський лайнер під американським прапором, завантажений верстатами, металевими конструкціями, трубами, балками, плитами, - всім, до цвяхів, болтів і гайок, необхідним для будівництва заводу, пізньої осені 1896 року входить у Маріупольський порт. А в грудні в п'яти кілометрах від міста, в районі станції Сартана, починається будівництво корпусів заводу, землянок і бараків для робітників. Будівництво очолили американські інженери Генріх Лауде, який став першим директором заводу, і Вальтер Кеннеді, молодший брат всесвітньо відомого американського конструктора і найталановитішого будівельника доменних печей Джуліана Кеннеді.

З приводу вторгнення американської техніки маріупольці перебувають в «піднесеному настрої», про що пише газета «Приазовський край»: «Завод цей, доставляючи заняття кільком тисячам робітників і взагалі проводячи великі операції, буде відігравати в економічному житті Маріуполя видатну роль».

Звістка про будівництво заводу привабила до нашого міста селян не тільки найближчих повітів, а й далеких центральних губерній. З перших же днів тут працювали понад дві тисячі осіб, а незабаром загальна чисельність населення міста збільшилася майже в чотири рази і на момент проведення першого перепису в 1897 році перевалила за 31 тисячу чоловік.

До 13 лютого 1897 року (або 1 лютого по старому стилю) були зібрані і пущені мартенівська піч, листопрокатний і трубозварювальний стани Нікополь-Маріупольського заводу. Тобто фактично завод був введений в дію за два місяці. До кінця року була пущена в експлуатацію друга мартенівська піч, зводилися дві домни, будувалися нові мартени, прокатні стани, ливарний, механічний та інші цехи.

Цей завод, побудований за останнім словом американської техніки, що значно перевершувала європейські аналоги в металургії, згодом отримав назву Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча. Його зведення стало вододілом між Маріуполем повітовим і Маріуполем - індустріальним центром країни. Не було б Маріуполя в його сьогоднішньому вигляді, якби не ті події, які відбулися одного разу, 125 років тому.