Прагнення бути маяком – стан душі

Якщо можеш допомогти – допоможи. Такого принципу дотримуються активісти громадської організації «Світло маяка».

У цьому об'єднанні люди з інвалідністю знаходять спілкування, підтримку у вирішенні різних побутових питань, гуманітарну допомогу. Без фінансування, чийогось шефства та реклами активісти організації намагаються протягнути руку тим, кого потрібно підтримати. Ані вік, ані наявність групи інвалідності не заважають пенсіонерам-волонтерам займатися громадською роботою – з таким ентузіазмом, на який здатний не кожен молодіжний рух.

Свобода переміщення

Ті, хто хоче допомогти організації «Світло маяка», можуть звернутися за телефоном +38-096-550-27-07, адреса: вул. Перша Слобідка, 13

Слобідка – район далеко не найпрезентабельніший. Тут, у глибині приватного сектора, зустрічаються занедбані будинки – від одноповерхових «розвалюх» до історичних будівель, що занепали. Вулиці зазвичай безлюдні: у тиші чуються оголошення, що долинають із залізничного вокзалу, і гавкіт дворових собак.

По вулиці Перша Слобідка рухаються два нестандартні транспортні засоби – триколісні електровелосипеди з вантажним відсіком. Це керівниця організації «Світло маяка» Валентина Бузєвська із чоловіком Василем їдуть відвідати своїх підопічних. Їхні веломобілі набагато практичніші за модні електросамокати, хоча й з'явилися у них давно.

Дивлячись на Валентину Іванівну, нізащо не скажеш, що цій маленькій жвавій жінці 77 років. І що вона чує завдяки слуховому апарату.

І вона, і її чоловік – уродженці Вінниці, але у Маріуполі живуть уже давно. Тут вони створили сім'ю, ростили сина та доньку, раділи появі онуків. І разом багато років займаються громадською роботою, яка була б неможливою без свободи переміщення.

Їхні диво-велосипеди, як розповіла Валентина Бузєвська, свого часу сконструював її двоюрідний брат із Краматорська, а згодом і оснастив електромоторами.

«Везли з Краматорська розібраними, електричкою, – згадувала Валентина Бузєвська. – Пам'ятаю, вже у Маріуполі прямо на залізничному вокзалі прикрутили колеса, сіли та поїхали додому».

Заряду акумулятора вистачає приблизно на 50 кілометрів пробігу, а триває підзарядка п'ять-шість годин. Максимальна швидкість – до 30 кілометрів на годину. На веломобілях Валентина та Василь перевозять найрізноманітнішу поклажу для громадської організації.

«Іноді магазини секонд-хенду віддають нам непроданий одяг, церква, в якій я допомагаю по господарству та на кухні, дає нам мішок крупи або гуртовий ринок – нереалізовані овочі, які можна переробити, – зазначила Валентина Бузєвська. – Щоб привезти цю допомогу, нам не треба витрачатися. А якщо є продовольчі набори, їх допомагають доставляти наші помічники – актив».

За покликом серця, безкорисливо допомагати громадській організації «Товариство інвалідів “Світло маяка”» приходять літні мешканки Слобідки. Серед них – Світлана Денисенко, яка 25 років працювала у територіальному центрі Центрального району.

«На пенсію вийшла через інвалідність у 2018 році, після хвороби. А працювала у відділенні допомоги вдома, обслуговувала самотніх бабусь та дідусів, – розповіла Світлана Денисенко. - Живу я недалеко, і мені не важко прийти і допомогти Валентині Іванівні розфасувати продовольчі набори або одяг, принести пакет з продовольством. Адже всіх цих людей ми знаємо багато років».

Ще одна активна учасниця життя організації, Любов Улаєва, як виявилося, також професійний соцпрацівник зі стажем, вона працювала в будинку для людей похилого віку. Вийшла на пенсію у 2013 році і не з чуток знає, як потрібно тепло, якщо в старості людина почувається самотньою, покинутою – відчуття непотрібності часом болісніше, ніж фізичні недуги.

«Найбільше нашому приходу радіють, звичайно, найстаріші підопічні, яким понад 90 років, багато хто не виходить з дому і навіть не встає з ліжка. Соціальна служба допомагає таким, але спілкування їм таки бракує. А ми можемо хоч трохи скрасити їхню самоту», – каже Любов Улаєва.

Світлина Людмили Єрмішиної: Мобільні та відкриті для прохань та пропозицій. Ці веломобілі перевезли за кілька років значні обсяги продуктів і речей для тих, хто цього потребує.

Облаштували «офіс-склад»

Через низку обставин організації довелося рік тому поміняти «прописку», перемістившись із обжитого приміщення на вулиці Італійській на Першу Слобідку. За словами Валентини Бузєвської, приміщення упорядковували самотужки, хоча і зараз його не назвеш комфортним. Опалення немає, а електрику довелося проводити від її квартири. Добре, що її чоловік за фахом слюсар і багато робив власноруч.

Через карантинні обмеження та холод у приміщенні в організації поки не збираються, але своєрідний склад продовжує діяти. Буває так: отримавши «гуманітарку», люди пропонують віддати щось із непотрібних речей, які можуть бути корисними іншим. Виходить невеликий обмінний фонд.

Іноді непотрібні речі знаходять нове життя вже як матеріал для творчості. Так, одна жінка з клаптиків старих драпових пальт шиє симпатичні килимки. Для людей з обмеженими можливостями такий творчий вираз – особлива потреба. Вони із задоволенням дарують сувеніри ручної роботи: на поличках у приміщенні організації можна побачити безліч таких виробів. Це і сумочки, й усілякі в'язані вироби. А один із членів організації майструє витончені лялькові меблі з бляшаних банок – мініатюрні столики та крісла, прикрашені найтоншими завитками, з м'якими сидіннями, оббитими тканиною.

Майстриня ремонту

Унікальна послуга, яку надає «Світло маяка», точніше її керівниця, це ремонт та обслуговування слухових апаратів. Валентина може це робити на професійному рівні, про що є відповідний документ.

«У моєму рідному місті, Вінниці, діє завод зі збирання слухових апаратів, і там я проходила навчання, якийсь час навіть попрацювала на збиранні. Тепер можу розбирати, міняти частини та ремонтувати не лише апарати українського виробництва, а й імпортні», – розповіла Валентина Іванівна.

За свою працю вона бере смішні за теперішніх часів гроші та охоче навчає, як правильно користуватися тонкою технікою, яка допомагає чути. Коли апарат виходить з ладу, це завдає їхнім власникам значно більше прикрощів, ніж поломка кухонного міксера або мікрохвильової печі: адже фактично вони позбавляються одного з органів чуття.

У клопотах та турботах у «Світлі маяка» майже забули про наближення Дня людей з інвалідністю. І телефонний дзвінок керівниці організації з повідомленням, що хтось приїде вітати їх 3 грудня, застав її зненацька, вона навіть не спитала, на кого чекати у гості.

«Так буває нечасто: майже завжди, щоб отримати щось для інших, доводиться неабияк побігати, попрацювати», – каже Валентина Бузєвська.

Але все ж таки Маріуполь не без добрих людей, і завдяки цьому «маяк» на Слобідці продовжує освітлювати шлях.

Світлина Людмили Єрмішиної: Є що згадати. «Світло маяка» сумує за зустрічами, про які нагадують численні світлини.