Колоритна постать Валерія Комарова, заступника головного редактора - редактора відділу планування та випуску газети «Приазовський робочий», для наших читачів більше залишалася «за кадром».
Хоча він сам знімав і володів бездоганним літературним стилем, але в останні роки робив це вкрай рідко. Хіба що до великих свят Дня журналіста або до ювілею газети ділився своїми спогадами. Але настільки проникливо, що наші постійні читачі потім дзвонили й питали, чому так мало пише?
Тому що прямою компетенцією Валерія Сидоровича було: дизайнерська й коректорська групи повинні працювати як годинник; журналісти вчасно здавати свої матеріали; заступники головного редактора їх вичитувати, щоб майбутній номер ні секундою пізніше потрапляв у друкарню і в кінцевому рахунку в поштову скриньку читача. Усім цим важким і неспокійним господарством він керував легко, періодично приправляючи гумором, часто морським і солоним.
Він потрапив до редакції вже сформованим професіоналом, з цікавим і насиченим багажем за плечима, продовжуючи вчитися новому кожен робочий день.
Якщо відмотати «кіноплівку» назад, а точніше, в самий початок, то це буде 27 вересня 1947 року, післявоєнне німецьке містечко Нойштреліц, де служив його батько, офіцер-фронтовик, і де Валерій Комаров з'явився на світ.
З ранніх років разом з родиною об'їздив військові містечка великої країни від Далекого Сходу до Таганрогу. При цьому примудрився отримати прекрасну освіту: у шкільні роки багато читав, грав на фортепіано, співав, займався бальними танцями, у спорті віддавав перевагу великому тенісу.
Серйозне захоплення фотосправою з дитинства прищепив йому батько, подарувавши солідну на ті роки камеру «Зоркий-4», що в подальшому зіграло свою роль у виборі професії.
Перші проби в журналістиці студент іняза педінституту зробив у газеті «Таганрозька правда». До речі, Валерій Сидорович вільно володів французькою мовою і вже за часів «ПР» любив так вставити аристократичну репліку з прононсом, щоб охолодити запал колег під час професійних дискусій.
Але до цього ще були «Макіївський робочий»; строкова військова служба на двічі Червонопрапорному Балтійському флоті, чим він надзвичайно пишався все життя, і редакційні «літучки», бувало, починалися словами «Панове офіцери!», що мимоволі змушували випрямити спини.
Була «Краматорська правда» і чотири роки стаціонару на факультеті журналістики Одеської вищої партійної школи. На цей період всі турботи про матеріальну складову сім'ї взяла на себе молода дружина Євгенія, чим захоплювалися товариші по службі майбутнього метра і присвячували їй підбадьорюючі вірші.
У «ПР» Валерій Комаров входив двічі, перший раз після закінчення навчання. Через шість років його запросили очолити азовстальську газету «За метал!». Через три роки обрали на конкурсній основі директором міської друкарні Маріуполя. У часи не дуже довгого газетного буму він створив нову газету «Субота».
А в 1993-му повернувся в секретаріат «Приазовського робочого». Працюючи заступником головного редактора, одночасно редагував нову друковану «дочку» газети - видання «Будинок порад», яке здобуло популярність у читачів.
Робота Валерія Сидоровича відзначена багатьма нагородами, вищою з яких він вважав перемогу в міському конкурсі «Маріуполець року». Естет, цінитель краси, «золотий голос» «Приазовського робочого». Одна з його улюблених пісень - знаменитий зацепінський хіт «Є тільки мить між минулим і завтрашнім, саме вона має назву життя…» Валерій Сидорович чудово його виконував, але тільки в особливих випадках великих редакційних свят і тільки на особливе «прохання трудящихся».
Попрощатися з Валерієм Комаровим приїхала Віра Черемних, заслужена журналістка України, в минулому головна редакторка газети «Приазовський робочий» та республіканського видання «Журналіст України».
«З Валерієм Сидоровичем ми багато років пропрацювали разом. Він був відповідальним секретарем, по суті, господарем номера, на ньому все трималося. Любив приходити до редакції раніше всіх - о сьомій годині ранку він уже на роботі. З самого ранку у нього вже все крутилося, вертілося, і газета була зроблена вчасно. Всі матеріали журналістів він тримав у пам'яті, і все у нього було в порядку. Уважна людина, м'який і веселий, ніколи не давав сумувати. Нехай земля йому буде пухом...»
- каже Віра Миколаївна.
Довгі роки дружби пов'язували Валерія Комарова з відомим маріупольським фотохудожником Борисом Дембицьким.
«Прекрасний товариш, душа компанії. Ми обидва в минулому моряки, тому «Прощай, улюблене місто, вирушаємо завтра в море» в його виконанні завжди слухалося з особливим задоволенням. У тісній компанії друзів ми його, трохи піддражнюючи, називали маріупольським Володимиром Мулявіним - за фірмові вуса й зачіску, а головне, за чистий і сильний голос. Нам всім його буде дуже не вистачати»,
- каже Борис Григорович.
Головна редакторка «Приазовського робочого» Олена Калайтан сказала:
«Мені не довелося працювати разом з Валерієм Сидоровичем, але, перебуваючи в журналістському пулі Маріуполя, про нього неможливо було не знати. Це була одна з легенд «Приазовського робочого». А найголовніше творіння його життя - дочка Аліна Комарова, яка багато в чому завдяки впливу батька на генетичному рівні перейняла любов до фотознімку й стала найталановитішим фотожурналістом Маріуполя, художнім редактором нашої газети. Династія Комарових продовжується».
«Сліпуча мить» Валерія Комарова завершила своє земне коло й відправилась у вічність, залишивши по собі добру пам'ять.

Ми пам'ятаємо його таким. Уважний, чуйний, веселий чоловік і професіонал.