Золоті літа патріарха / Суспільство Маріуполь / PR.UA . Маріуполь

Остання газета "Приазовський робочий" від 23 лютого 2022

03кві'25

четвер

Людмила Кудріна

13сер'21 15:06

На питання: «Як ви ставитеся до свого віку?» – наш сьогоднішній співрозмовник відповідає: «Підозріло!» У цьому він весь: мудрий, дотепний, підтягнутий, моложавий, люблячий життя.

15 серпня патріарх маріупольської науки та вищої школи В'ячеслав Роянов прийматиме численні привітання із золотим ювілеєм.

Родом з дитинства на вулиці Ливарній

Короткий перелік сьогоднішніх регалій: доктор технічних наук, професор, академік Академії вищої школи, академік Міжнародної кадрової академії, завідувач кафедри автоматизації та механізації зварювального виробництва Приазовського державного технічного університету, почесний громадянин міста Маріуполя.

Вірно сказано, що всі ми родом з дитинства. А яким воно було у майбутнього академіка? Все починалося на вулиці Ливарній, навпроти металургійного заводу імені Ілліча. На час народження первістка, 15 серпня 1941 року, його батько евакуювався останнім ешелоном разом з іншими заводчанами, щоб «кувати перемогу» в глибокому тилу, а через півтора місяця до Маріуполя увійшли німці. Залишившись одна з немовлям на руках, юна мама під обстрілами стала пробиратися з міста через Безіменне в село Решетилове, на батьківщину чоловіка. Він повернувся в 1943 році, після звільнення міста, і забрав своїх на ту ж вулицю Ливарну, де, власне, і пройшли дитинство, отроцтво, юність В'ячеслава Роянова.

«У молодшій школі бувало всяке, в щоденнику траплялися і двійки, і був момент, коли хлопці намовили мене публічно, щоб бачили батьки, спалити щоденник на багатті. У нашій родині на той час було вже троє дітей, і вчителі говорили моїм батькам: «Дитина хороших здібностей, але його відвертає виховання малюків». Довелося взятися за розум. У старшій школі я був уже одним з перших учнів», – згадує В'ячеслав Олександрович.

Після закінчення школи питання вибору, в який виш вступати, не стояло. Природно, як дихання: в Жданівський металургійний інститут.

Про користь занять танцями та спортом

В єдиному на той час виші міста В'ячеслав Роянов занурився в саму гущу активного студентського життя. Захоплювався народними та бальними танцями, футболом, волейболом. Стояв у воротах за факультетську команду. Після матчу проти портівського «Водника» воротаря з травмою ноги довелося виводити з поля, але виграли студенти.

А танцювальний гурток ЖдМІ користувався таким успіхом, що хлопців та дівчат запрошували на спільні концерти з «Чайкою» – найпопулярнішим народним вокальним ансамблем під керівництвом талановитого Георгія Сесіашвілі.

«Ви не уявляєте, що означало потрапити в той час на концерт в інститут. Це були закриті двері, в які ломилися всі. Проходили тільки за перепустками в забитий вщерть актовий зал. Ректор Микола Олександрович Калошин під час наших виступів мав звичку крутити в такт тростиною. А після заходив в аудиторію й уточнював: "Як ти це робиш? Покажи!"», – розповідає В'ячеслав Олександрович.

А на першому місці в студентські роки завжди залишалося навчання. Танці та спорт, скоріше, були емоційним та фізичним підживленням для серйозних занять.

Понад 60 років служіння науці

Науковими дослідженнями В'ячеслав Роянов став серйозно займатися ще з другого курсу. Досі він з вдячністю називає кожного з викладачів кафедри, у яких навчався. Найперший успіх – отриманий ним сплав нікелю ідеальної структури – демонструвався студентам всього вишу.

Захист диплома пройшов на відмінно, випускнику запропонували залишитися на кафедрі, в 1965 році він вступив до аспірантури та відразу після цього був призваний в армію, де прослужив один рік в танкових військах.

Армія є армія. Не обійшлося без молодшого сержанта – старшини роти, який зажадав у аспіранта зняти шеврон з ромбом – знаком відмінності інженера, що, мабуть, ображало його семикласну освіту, і весь час намагався поставити на найбруднішу роботу. «Привчав до життя!» - сміється В'ячеслав Олександрович.

Сьогодні, озираючись на пройдений в науці шлях, а це понад 60 років, академік з гордістю і теплотою згадує перше отримане авторське свідоцтво: «Дріт при зварюванні йшов нестабільно, і ми придумали зробити ролики з танкової гуми, які не прослизали та забезпечували подачу».

Від перших наукових публікацій з автоматичного зварювання до аспірантури, захисту кандидатської, а потім і докторської дисертацій – цей шлях, скоріше, для окремої наукової монографії. Всього одна ремарка: В'ячеслав Роянов є автором 11 підручників і навчальних посібників. Він особливо відзначає тісний зв'язок своїх наукових розробок того часу з виробництвом важкого машинобудування.

А коли молодому вченому легше починати: це було 60 років тому або зараз, в період відкритого інформаційного суспільства?

«Важко сказати. Коли я починав, на підприємствах був план з впровадження нової техніки, виділялися певні гроші та існував контроль за тим, щоб вони використовувалися цілеспрямовано. Зараз науку потрібно продавати. Недостатньо зробити просто розробку, потрібно вміти зацікавити нею бізнес і при цьому витримати конкуренцію з колегами із закордону, брати участь в конкурентній боротьбі. Свої нюанси є у кожного часу. Величезна перевага сьогоднішніх вчених – високий рівень розвитку комп'ютерної техніки», – говорить наш співрозмовник.

Чотири роки в Алжирі

В'ячеслава Роянова, на той час декана загальнотехнічного факультету, відрядили на роботу в Алжир. Він попередньо пройшов дев'ятимісячний курс французької мови в Київському державному університеті імені Тараса Шевченка і з 1976 по 1980 рік очолював кафедру технології металів Національного інституту нафти, газу та хімії в місті Бумердесі, на узбережжі Середземного моря. Читав лекції французькою мовою, іноді переходячи на арабську. Одночасно з цим він фактично виконував роль консула в Бумердесі, ставши секретарем профспілкової організації колективу радянських фахівців за кордоном – а це було близько тисячі людей, у тому числі 250 викладачів, їх дружини та діти.

«Вчив нас розуму Василь Риков, Надзвичайний і Повноважний Посол Радянського Союзу в Алжирі. Вимоги до дисципліни пред'являлися такі: наш фахівець повинен бути зразком радянського способу життя і прикладом для наслідування. Але певні моменти, як іноземна валюта і кращі, ніж у нас, закордонні товари – не залишали байдужими та наших фахівців. Деякі захоплювалися так, що економили навіть на їжі для своїх дітей, щоб накопичити гроші.

Проте радянське земляцтво було дуже дружним. Ми не обмежувалися тільки своїм колом. Наші дівчата, які ще в Союзі вийшли заміж за алжирців, припускаючи, що тут їх чекають шикарні особняки та яхти, але насправді виявилося зовсім інше – збиралися на свята разом з нами. Їх привозили, закутаних з ніг до голови тканиною, що залишає відкритими тільки очі, і коли на концерті самодіяльності починалися наші пісні – стояв плач.

«Щоранку потрібно ставити перед собою завдання, які цікаво спробувати. Йти до вирішення, долати труднощі та отримувати радість від здобутої перемоги», – В'ячеслав Роянов, почесний громадянин міста Маріуполя

На вручення дипломів приїжджали на машинах, а то і на верблюдах з пустелі Сахара батьки випускників. Вони накривали столи з арабськими солодощами та аплодували тому, що їхні діти отримали освіту від Union sovietique», – розповідає В'ячеслав Роянов.

Цілком логічно, що після повернення в Alma Mater В'ячеслава Олександровича призначили деканом по роботі з іноземними студентами, а це була дуже строката публіка, що представляє понад 30 країн світу. Алжирський досвід виявився неоцінений.

Від інституту до університету

Біографія нашого співрозмовника сама по собі є фактом історії ПДТУ і щобільше – вищої школи в Маріуполі та на південному сході України. У бурхливі 1990-і роки, на зламі епох, В'ячеслав Роянов був призначений проректором з навчальної роботи.

«В інституті багато хто схилявся до того, щоб на його базі утворити за прикладом Дніпра гірничо-металургійну академію. Але ректор, Ігор Жежеленко, наполягав на університеті. Чому? Тому що на той час у виші почали розвиватися напрямки, властиві класичному університету, – економіка, філологія, музикознавство. Після дискусії у вченій раді все ж прийшли до висновку, що Маріуполю необхідний університет: не тільки металурги, а й гуманітарії; розвиток науки в усіх напрямках», – говорить В'ячеслав Роянов.

Саме в ПДТУ вперше в Донецькій області з'явилося студентське самоврядування, і його «хрещеним батьком» став В'ячеслав Роянов. Як проректор, він опікувався «сенаторів» і забезпечував розв’язання організаційних питань.

«Хлопці зібралися та обрали Студентський сенат. До нас на зльоти, за досвідом, з'їжджалися з усіх вишів області. У різний час сенат очолювали Сергій Голубков, Олександр Царьок, Ваагн Мнацаканян та інші хлопці, які потім добре себе проявили на різних управлінських посадах, отримавши перший досвід роботи з людьми ще в студентські роки».

В'ячеслав Роянов, що називається, «приробив ноги» ініціативи університету з відкриття в Маріуполі технічного ліцею, який би цілеспрямовано готував старшокласників як майбутніх студентів технічних спеціальностей. Для початку потрібно було отримати погодження від керівництва міста та підшукати приміщення. Міська рада у 1998 році підтримала пропозиції вишу. А сама ідея виявилася живучою і потрібною: в наші дні технічний ліцей, його викладачі та учні показують відмінні результати; він органічно вписався в концепцію «Нової української школи», дозволяючи старшокласникам визначитися з вибором майбутньої професії й зосередитися на ньому.

Управлінець з великої літери

Нинішній ректор ПДТУ В'ячеслав Волошин зазначає: «Я мав честь пропрацювати з В'ячеславом Рояновим сім років у ректораті під керівництвом академіка Жежеленка. Для мене це була дуже хороша школа практичного менеджменту. Це у професора Роянова я вчився доброзичливому відношенню до людей. Він дуже підкуповував своїми методами: як переконати колегу виконати заплановану роботу – треба самому показати приклад і захопитися проблемою. В'ячеслав Олександрович змушував дивитися в корінь проблеми та захоплював, захоплював...

Отримавши завдання від ректора, він ретельно розкладав його на деякі, тільки йому ведені складові, виписував їх у вигляді плану, потім проставляв імена майбутніх виконавців (ще одна риса ювіляра – він істинно командний гравець), партнерів, проставляв контрольні дати та після цього збирав «творчий колектив», доводячи до кожного його маневр (чим не Суворов?). Я пам'ятаю цю роянівський вишкіл, довгі роки застосовую його у своїй роботі та ніколи не пошкодував про роки, проведені зі своїм Учителем.

В'ячеслав Олександрович, бувши директором інституту металів і головою методичної ради університету, тримав у своїх руках всю ідеологію розвитку освіти та поруч з ним навчалося, набиралося неоціненного досвіду нове покоління вчених, методистів, управлінців ПДТУ. Їм сьогодні розвивати університет, проявляючи кращі якості свого старшого колеги».

Тому що Лев

В'ячеслав Роянов познайомився зі своєю майбутньою дружиною Вірою на весіллі друга. Це була любов з першого погляду. Після весілля проводжав дівчину додому, домовилися про побачення – першому, другому, третьому, і незабаром, в 1964 році, одружилися. Віра працювала в міському спортивному комітеті та надійно забезпечувала тил дружної сім'ї, в якій з'явилися діти: син Валерій і дочка Ірина.

А хто був головним у родині? В'ячеслав Олександрович посміхається і відповідає двома словами, що не залишають ніяких сумнівів: «Я – Лев!»

Улюблена дочка Ірина додає до розповіді батька:

«Це зараз Лев спокійний. А в молодості левиний характер давав про себе знати. Мама намагалася пом'якшити, і у неї це здорово виходило. Але водночас вона тримала все під контролем. Тобто все, що говорив тато, завжди робилося, але свою нотку потихеньку, акуратненько вона виконувала – і тато прислухався».

Ім'я Роянова в університеті оточене легендами. Його колишній студент, а надалі зять Сергій Захаров якось згадував: коли проректор проходив коридорами університету, студенти втискалися в стіни та намагалися стати невидимими. Іншим доводилося складати іспит по п'ять разів – і виходило, коли насправді вивчили все напам'ять. Вимогливий в першу чергу до себе, В'ячеслав Олександрович і своїх студентів виховував в такому ж дусі.

У 2008 році Віри Григорівни не стало. Новою супутницею життя стала її молодша сестра – Поліна Григорівна. Діти підтримали батька в його виборі.

«Татові було дуже важко, і я розуміла, що в іншому випадку взагалі нічого не буде. Мамина сестра, звичайно, переживала: «А що скажуть люди?» Але ми були «за», тому що знали: навіть наша допомога не замінить маму. Потрібна близька людина, яка завжди поруч, з ким можна поділитися і розповісти те, про що не розкажеш дітям. Слава Богу, все зрослося», – каже Ірина.

Сьогодні В'ячеслав Олександрович продовжує викладати на кафедрі. Ірина розповідає:

«Цифровізацію суспільства тато спочатку сприйняв з деякою настороженістю, але швидко навчився і робить все сам – від електронної пошти до проведення онлайн-занять і нарад. Вікового бар'єра не існує взагалі».

Що сьогодні допомагає триматися в прекрасній формі? Щоранку В'ячеслав Роянов починає з зарядки. З хобі: любить повозитися на дачі, перечитати Михайла Зощенка, приготувати якесь нове блюдо, почерпнуте з інтернету і доповнене авторською складовою, як, наприклад, лимонно-малиновий чизкейк, торт «Бите скло» або «Червоний оксамит», узбецький плов і так далі – щотижня щось нове. Коронним залишається фарширований судак. На його приготування – щоб акуратно зняти шкіру, порубати фарш, додати рис, червону ікру і сьомгу, запекти та подати на стіл так, щоб риба виглядала живою, з плавниками, що стирчать, з відкритим ротом, петрушкою і лимоном, – зараз йде півтори години, а починалося з трьох.

Секрет професійного і творчого довголіття від В'ячеслава Роянова:

«Щоранку потрібно ставити перед собою завдання, які цікаво спробувати. Йти до вирішення, долати труднощі та отримувати радість від здобутої перемоги».

Нехай попереду буде ще багато перемог!

Світлина Аліни Комарової: Жива історія університету. В'ячеслав Роянов пройшов разом з ПДТУ понад шість десятиліть.

Топ статті