Як починалася сталь

Міжнародні інвестиції та глобальні економічні інтереси послужили тому, що на карті Маріуполя 125 років тому, 13 лютого 1897 року, з'явився найсучасніший трубний завод.

Ця подія кардинально змінила вигляд повітового міста. Стало точкою відліку його як великого промислового центру півдня країни. І сьогодні цей історичний факт знаходить продовження – Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча Групи Метінвест залишається надійним партнером міста, допомагаючи створювати новий сучасний Маріуполь.

Одна з головних причин будівництва заводу – це попит на труби для розпочатого у 1897 році будівництва нафтопроводу Баку – Батум, де левову частку коштів вклав Паризький банкірський будинок Ротшильдов, який займав домінуюче становище у видобутку бакинської нафти.

Чому саме Маріуполь привабив французьких та американських інвесторів?

Маріупольський майданчик підходив якнайкраще своїм розташуванням на березі Азовського моря на шляху зустрічного руху нікопольської та керченської руди та донецького вугілля, близькістю до ринку збуту, наявністю залізниці та великого торгового порту. Плюс митна політика, великі державні замовлення стимулювали іноземців ввозити не товари, а капітал, зокрема інвестувати у будівництво металургійних заводів.

Перш ніж розпочати будівництво заводу, було засновано «Нікополь-Маріупольське гірське та металургійне товариство». Ініціатором та одним із директорів правління став впливовий банкір, прусський підданий Адольф Ротштейн. Сучасники називали його першим серед банкірів Петербурга, alter ego (другим «я») царського міністра фінансів Сергія Вітте, який часто вдавався до його порад. Компаньйоном Адольфа Ротштейна став громадянин США Едмунд Дютіль Сміт. Дозвіл заснувати «Нікополь-Маріупольське гірське та металургійне товариство» дав імператор Микола II 10 травня 1896 року і затвердив його статут. 6 липня відбулися перші загальні збори акціонерів. Статутний капітал товариства призначався в 3 млн. рублів золотом, розділених на 24 тисячі акцій, по 125 рублів кожна. Буквально одразу після проведення перших зборів з'явилися перші будівельники нового заводу у Маріуполі.

Готовий завод доставили на лайнері із США

Маріупольська міська дума продала Нікополь-Маріупольському товариству 200 десятин землі під завод із усіма спорудами в районі залізничної станції Сартана за 60 тисяч карбованців. При цьому дума висунула інвесторам низку умов. Серед них: якщо протягом півтора року не буде розпочато виплавку руди в доменній печі, то земля має бути повернена місту без повернення сплачених за неї грошей. Освоєння земельної ділянки велося прискореними темпами. До осені було викопано котловани під фундаменти, почалося зведення заводських корпусів. За такий короткий час неможливо було замовити, отримати та встановити машини, але засновники заводу не зупинилися перед цим. Щоб швидше виконати замовлення на виготовлення труб для нафтопроводу Баку – Батум, суспільство закупило у США та доставило до Маріуполя повністю готовий металургійний завод із трубозварювальним цехом. Для цього його довелося спочатку розібрати в Америці, а потім переправити до Маріуполя морським шляхом. Це коштувало величезних грошей, але тут залишалося тільки встановити машини і пустити в хід. Океанський лайнер під американським прапором, завантажений верстатами, металевими конструкціями, трубами, балками, плитами, всім – до цвяхів, болтів та гайок – необхідним для будівництва заводу, пізно восени 1896 року увійшов до маріупольського порту. А в грудневу холоднечу розпочався монтаж обладнання. Завод будувався за останніми зразками американської техніки та технології, що значно випереджало європейські аналоги.

Зведення підприємства здійснювалося під безпосереднім керівництвом американських інженерів Генріха Лауде, який згодом став першим директором заводу, і Джуліана Кеннеді, найталановитішого конструктора доменних печей. Він прибув до Маріуполя разом зі своїм братом Вальтером, який став першим начальником доменного цеху. Джуліан Кеннеді був знаменитим, його назвуть трохи згодом, після будівництва металургійного заводу в Індії, батьком азіатської сталі. А в Маріуполі сучасники, що працювали з ним, згадували, що, хоча Кеннеді і був видатним конструктором, умів і з гайковим ключем, і з молотом, і з ломом поводитися краще простого робітника. Він усе міг зробити своїми руками.

Американські інженери зіграли виняткову роль в підготовці місцевих кадрів. На маріупольському заводі набирався досвіду та знань старшого майстра Михайла Курака, майбутнє світило вітчизняної металургії. Завод був побудований в рекордно короткі терміни: 13 лютого (1 лютого за ст. стилем) 1897 був пущений трубозварювальний стан. Одночасно зводилися домни, мартени, прокатні стани. Домни "Нікополя" були останнім словом техніки. З цегли на цементному та вапняному розчинах склали два фундаменти, на них розпочали збирання печей. Висота фундаменту сягала чотирьох метрів. Маріупольська піч була на кілька метрів вище ніж німецькі та бельгійські домни. Її продуктивність була майже вдвічі потужніша за найбільші на півдні України домни. Це був найкращий агрегат на той час. Зазначалося, що американська конструкція печі «краще, ніж навіть на заводі Юза та деяких інших», де «доменні печі повністю відкриті та робітники потерпають від сонця та холоду». Печі мали клепані залізні кожухи. Відведення газів - бокове, за допомогою простої вирви, і вперше в країні застосовано уловлювання газів з подвійним затвором типу Паррі. У 1898 році американці після 15 місяців здали працюючі домни «Нікополь-Маріупольському акціонерному товариству». Перша піч дала чавун у ніч із 14 на 15 червня 1898 року. В 1899 завод вже працював на повну потужність.

Відомий письменник Олександр Серафимович, на той час кореспондент газети «Приазовський край», у своєму нарисі напише: «За п'ять верст від Маріуполя збудовано величезний металургійний завод. Він виріс напрочуд швидко. Ще минулого літа там був голий степ; тепер же димляться високі труби і червоніє цегляними спорудами ціле містечко».

Поворотний момент історії

Будівництво заводу кардинально змінило економіку, демографію, кордони, інфраструктуру – загалом історію Маріуполя. З перших днів на будівництві працювали понад 2 тисячі людей, вчорашніх селян з ближніх і віддалених повітів і губерній. Якщо раніше у місті проживали 8644 особи, то на момент проведення першого Всеросійського перепису населення 1897 року – 31 116, а 1913 року – 57 747 людей. Заради чого вчорашні селяни залишали свої будинки і прямували до Маріуполя, незважаючи на найважчі умови праці та побуту? Причина проста. Рівень життя в імперії був таким, що заробіток за 12-14-годинний робочий день у розмірі 60-70 копійок на маріупольському заводі вважався досить високим та привабливим. Це було вдвічі, а то й утричі більше, ніж на старих уральських підприємствах. «Нікополь» - один із двох прабатьків меткомбінату імені Ілліча. Другий – бельгійське акціонерне товариство «Провіданс». Отримавши дозвіл уряду, воно купило у Маріупольської міської управи дві ділянки землі і на одній з них, яку потім називали майданчиком «Б», почало будувати завод. Бельгійський завод запустили 1899 року неподалік «Нікополя». А 22 лютого 1924 року два прабатьки – «Нікополь» та «Провіданс» – були об'єднані в єдине підприємство, якому згодом було присвоєно ім'я Ілліча.

Люди – головна цінність металургійного флагмана

За всіма рекордами, досягненнями та розвитком виробничої потужності меткомбінату імені Ілліча завжди стояли люди. У різні епохи на підприємстві працювали сотні тисяч людей. Підприємство допомогло розкрити талант, стало справжнім трампліном для багатьох високопрофесійних металургів, які працювали не лише на благо підприємства, а й усієї металургійної галузі країни. У 1898 році на маріупольський завод прийшов Михайло Курако, який увійшов в історію металургії як засновник вітчизняної школи доменщиків - куракінської академії.

«Директори заводів полювали на Курако, як за дорогоцінним здобудком. У випадках тяжких аварій, коли, здавалося, було вичерпано всі сили та засоби, які могли врятувати становище, запрошували Курако, і він творив чудеса. Він був завжди спокійний, зосереджений, на чолі своєї дивовижно спаяної бригади. Курако одразу ж приймався за роботу і нерідко ставив у незручне становище чванливих інженерів, вчених з іменами, відомих доменщиків», – писав Іван Бардін, який вийшов з «Куракінської академії» і став величнішим металургом.

За 125 років багатої історії підприємства сформовані цілі трудові династії з глибоким корінням. Усім відоме ім'я сталевара Макара Мазая, який героїчно загинув від рук фашистів у 1941 році. Він приїхав працювати на підприємство у 1930 році двадцятирічним хлопцем. А через шість років став світовим рекордсменом: за 6 годин 50 хвилин роботи сталевар мартенівської печі №10 Макар Мазай зварив плавку вагою 103,5 тонн і зняв 13,62 тонн сталі з квадратного метра пода печі. Династія Мазаєв досі нерозривно пов'язана із підприємством. Онук металургійного рекордсмена Олександр Ремига, який працював підручним сталевара, пішов на пенсію в 2007 році. Внучка і зараз працює на підприємстві. Різні періоди були в історії підприємства, але колектив завжди залишався згуртованим.

Меткомбінат імені Ілліча пишається своїми людьми – 12 іллічівців удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Іллічівці отримували звання Героїв Соціалістичної праці, ордени, медалі та інші найвищі нагороди держави. Імена металургів увічнені не лише в історії підприємства, а й у назвах вулиць Маріуполя, закладів освіти. Іменем старшого майстра мартенівського цеху Івана Лута названо професійно-технічне училище (МВМПУ №99), де він викладав. Нащадки багатьох із них досі роблять величезний внесок у розвиток та стабільну роботу Маріупольського металургійного комбінату імені Ілліча. Назавжди відбито у пам'яті кожного іллічівця – колишнього та нинішнього – ім'я Героя України, «народного» директора меткомбінату імені Ілліча Володимира Бойка. Все його життя було нерозривно пов'язане з підприємством та рідним містом. Сьогодні історію металургійного комбінату імені Ілліча, яка нерозривно пов'язана із Маріуполем, пише нове покоління металургів. Щороку за свої досягнення іллічівці отримують найвищу корпоративну нагороду – Золоту зірку Метінвесту. Наголошують на успіхах металургів і на державному рівні. У 2021 році звання заслуженого металурга України отримав машиніст розливу доменного цеху меткомбінату імені Ілліча Олександр Кульбака. Він понад 40 років працює у металургії.

Через модернізацію до сучасної металургії

125 років тому газета «Приазовський край» написала: «Завод цей, доставляючи заняття кільком тисячам робітників і взагалі проводячі великі операції, гратиме в економічному житті Маріуполя визначну роль».

Слова виявилися пророчими протягом усієї історії підприємства, тісно вплетеної в історію міста, регіону та країни. Визначальною подією для подальшого інноваційного розвитку стало рішення загальних зборів акціонерів меткомбінату щодо входження підприємства до складу Групи Метінвест. Нова віха в історії розпочалася 1 липня 2010 року. На меткомбінаті реалізуються масштабні інвестиційні проекти модернізації виробництва. У листопаді 2018 року введено в експлуатацію комплекс МНЛЗ-4 продуктивністю понад 4 млн. тонн на рік. Інвестиції в унікальний проект становили 150 млн доларів. У жовтні 2019 року після реконструкції пущено в експлуатацію листопрокатний цех «1700». Бюджет склав 110 млн доларів, завдяки реалізації проекту вага рулонів збільшилася, було освоєно новий сортамент, що повністю відповідає європейським вимогам щодо якості. Крім того, виконано монтаж нової гідравлічної моталки вартістю понад 30 мільйонів доларів для змотування 32-тонних гарячекатаних рулонів. Продовжується будівництво нового комплексу повітророзподільної установки вартістю понад 55 млн. доларів та нового комплексу з виробництва холоднокатаної продукції, очікуваний бюджет якого майже 1 млрд. доларів. Він дозволить підприємству поповнити сортамент новими видами продукції. Сьогодні Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча Групи Метінвест продовжує залишатися флагманом української металургії, одним з найбільших платників податків і так само грає визначну роль у розвитку Маріуполя, Донбасу та України.

Екологізація: нові рубежі

Паралельно з модернізацією виробничих потужностей на підприємстві реалізуються масштабні екологічно значущі проекти. Рік у рік інвестиції Групи Метінвест у них лише збільшуються. У 2015 році меткомбінат відмовився від застарілого мартенівського способу виплавки сталі та зосередився на розвитку конвертерного виробництва. Завершено найбільший в історії України екологічний проект – повністю модернізована аглофабрика, яка довгі роки була одним із найбільших джерел викидів. Сьогодні жодна труба не димить. Проект тривав сім років. Інвестиції Групи Метінвест становили 160 млн доларів. Рівень викидів доведено до європейських стандартів. Ще один із найбільших екологічних проектів – будівництво аспіраційних систем у доменному цеху, яке розпочалося у 2019 році. За цей період на будівництво сучасних газоочисних установок Група Метінвест направила близько 100 млн доларів. Нові системи фільтрації, які були побудовані з нуля та підключені до агрегатів, довели свою ефективність на третій та п'ятій домнах – суттєво скоротилася кількість викидів речовин у вигляді твердих частинок пилу від ливарних дворів та підбункерних приміщень печей. Аналогічну систему газоочищення зараз зводять на доменній печі №4. З 2013 до 2021 року меткомбінат знизив викиди пилу в сім разів за рівних показників обсягів виробництва. Екологічна модернізація не зупиняється на жодний день, і крок за кроком підприємство йде до чистої металургії.

Любов до Маріуполя та городян – у кожному проекті

За останні 10 років соціальні інвестиції Групи Метінвест у Маріуполі становили близько 1 мільярда гривень. За цей час місто суттєво змінилося. Завдяки фінансовій підтримці металургів та партнерству з муніципалітетом оновлено Театральний сквер, парк «Веселка», площу Свободи та міський пірс. У Маріуполі з'явилися IT-простори «Спалах» та 1991. Створено центри надання адміністративних послуг у Центральному та Лівобережному районах міста. Одним із ключових проектів став Ювілейний парк імені Гурова, у реставрацію якого інвестиції Групи Метінвест вже становили понад 80 млн грн.

Тисячі врятованих життів

Металурги кілька десятків років забезпечують киснем маріупольські лікарні за заявками головлікарів. А у 2020 році у зв'язку з масштабним поширенням небезпечної коронавірусної інфекції COVID-19 кисень став одним із основних компонентів, що рятує людські життя. Потреба у кисні різко збільшилася. Як зазначають лікарі, без стабільного постачання кисню було б складно справлятися з такою кількістю пацієнтів у стаціонарі. Щодня підприємство безкоштовно відвантажує тонни кисню, завдяки якому рятують хворих на СOVID-19, для цього працівники кисневого цеху працюють цілодобово. Життєво важливий газ, що надходить у лікарні, виробляється на обладнанні французької фірми AIR LIQIDE і за своїм складом та чистотою відповідає всім нормам для застосування з медичною метою. Це підтверджують відповідні сертифікати. Лише за 12 місяців минулого року металургійний комбінат передав лікарням Маріуполя та України 259 тисяч кубометрів газоподібного та 1302 тонни рідкого кисню, у тому числі 221 тонну рідкого кисню розподілено між лікарнями Покровська, Скадовська та Миколаєва для лікування хворих на коронавірус. Всього за період з початку пандемії інвестиції Групи Метінвест у будівництво, утримання та обслуговування кисневої інфраструктури медустанов у Маріуполі становили понад 72 млн грн, що дало змогу облаштувати майже 700 лікарняних ліжок із прямою подачею кисню. Також для міських лікарень закуплено кріосистеми, які цілодобово обслуговують працівники металургійних підприємств Маріуполя.

Незважаючи на пандемію, що відбилася на всіх сферах економіки України, металурги ні на день не призупиняли виробництво, не лише зберігаючи робочі місця із забезпеченням виробничої та карантинної безпеки, а й стали найкращими платниками податків щодо надходжень до бюджетів різних рівнів. Металурги були і залишаються надійними партнерами Маріуполя, роблячи значний внесок у його розвиток, і тим підприємством, яким пишається кожен городянин. Сьогодні легендарне всесвітньо відоме підприємство Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча Групи Метінвест розпочинає нову сторінку своєї історії, наповнену перспективними планами успіху та розвитку.