«Приазовський робочий» вже розповідав про те, що в Маріуполі реалізується проєкт реставрації старовинних дверей.
Тепер журналісти pr.ua відвідали столярну майстерню, де історичним дверям дарують нове життя вмілі руки реставратора – актора Донецького академічного обласного драматичного театру Валерія Капінуса. Виявилося, робота з деревом – не єдине хобі актора.
У спадок
Перше, що здивувало журналістів у майстерні буквально з порога – над величезними дубовими дверима з будівельним феном схилився хлопчик, син Валерія. Товстий шар фарби, що став м'яким від нагріву, Всеволод із серйозним виглядом зчищав шпателем. За 119 років двері були покриті шістьма шарами фарби. Маленький помічник був настільки захоплений процесом, що, здавалося, навіть не звернув уваги на нас.
«Так, Сева із задоволенням допомагає у майстерні та вже багато чого вміє, – не без гордості зазначив Валерій Капінус. – У нього навіть є YouTube-канал, де він показує майстер-класи, та перші передплатники».
Виявилося, майстерність у цій родині передається у спадок: у батька Валерія була ціла шафа з різними інструментами, і в дитинстві Валерій часто напрошувався допомагати. У школі на уроках праці вперше познайомився з деревообробним верстатом і почав робити перші вироби з дерева. І якби не захоплення театром, він напевно обрав би професію, пов'язану з кропіткою ручною роботою. Перемогла мрія про сцену – це ж цілий дивовижний світ!
Щоправда, у роки роботи у Дніпродзержинському музично-драматичному театрі імені Лесі Українки Валерію Капінусу вдавалося поєднувати акторську роботу з роботою на пів ставки бутафором.
«Це була цікава, творча праця, яка подарувала мені неоціненний досвід роботи з різними матеріалами. Там я багато чому навчився у художників, декораторів, досвідчених бутафорів і столярів».
На сцену маріупольського драматичного театру Валерій Капінус виходить з 2014 року, і щосезону його послужний список поповнюється новими ролями.
Сплести з бісеру чи викувати меч? Легко!
Простора майстерня, в якій можна реалізовувати безліч ідей – справжня продуховина для Валерія Капінуса. Але бажання щось створити власними руками – гарне, незвичайне чи корисне – виникає в нього і поза майстернею.
«У перервах між ранковими репетиціями та вечірніми показами вистав найчастіше виникає «вікно». Такі перерви кожен використовує на власний розсуд. Оскільки їхати додому не завжди зручно, в такі перерви я іноді займаюся чимось для душі. Перепробував багато чого – навчився в'язати у різних техніках, освоював бісероплетіння. Брав із собою на роботу різці та заготівлю з деревини – прикрашав різьбленням обробні дошки. Інструментів для цього потрібно небагато, можна займатися і при цьому нікому не заважати».
А коли Валерій добирається до майстерні, в хід уже йдуть серйозніші пристосування. Зібрати з нуля табурет чи стіл для нього – не питання.
Здібності Валерія знаходять застосування ще в одному творчому колективі – театральній артілі «Драмком», якою керує його дружина, репетитор сценічного мовлення драматичного театру Наталія Гончарова. Наталія поза основною роботою – режисер аматорського театру, який діє при Маріупольській камерній філармонії та готується відкривати свій другий сезон. Саме Валерій робить для вистав «Драмкому» декорації, підмакетники – мінікопії сцени, які потрібні режисеру у процесі роботи над виставою.
У драматичному театрі створенням декорацій, пошиттям костюмів, виготовленням реквізиту займаються цілі окремі цехи.
Ось який залаштунковий секрет відкрив актор: із шести мечів у виставі про Жанну д`Арк «Біла ворона» два – майже справжні.
«Мені не вистачало дзвону металу у сценах із холодною зброєю. Я запропонував режисерові Анжеліці Добруновій спробувати використовувати залізні мечі. Фехтування, що вивчають актори в рамках програми сценічної пластики, мені завжди дуже подобалося, а кинджали та мечі я й раніше робив. Анжеліка Арганівна попередила, що фехтувати буду тільки з навченим партнером, а мечі беру під свою відповідальність. Хоч вони й не бойові, але вага кожного – два кілограми 300 грамів, а довжина – метр двадцять. Але це відчуття тяжкості, холодного металу в руці допомагає мені краще вжитися».
Акцент парадного фасаду
Від теми історичного фехтування повернемось до теми історичних дверей. Наразі на реставрації у Валерія Капінуса двері будинку №27 з вулиці Семенишина. Завдяки тому, що на фасаді будинку зазначений рік його побудови – 1902, вік дверей також точно відомий. Кошти на реставрацію було зібрано у рамках проєкту «Життя дверей має значення».
«На жаль, вона у досить жалюгідному стані, і від руйнування її врятували лише дві обставини: вона останніми роками не функціонувала і була забита, а дерев'яні частини утримувалися між собою товстими шарами фарби, - зазначив Валерій Капінус. - Робота має бути копітка: зчистити всю фарбу, закласти тріщини, розібрати знімні частини, почистити, повернути їх на місце».
Перші відреставровані двері з Фонтанної, 44 були зовсім інші за стилем. Колись двері, що виходять на парадний фасад, і ковані козирки над ними не були, як зараз, безликими виробами серійного виробництва – в них було вкладено тепло рук столярів та ковалів, а їхній стиль був продиктований архітектурою будівлі. І життя таких дверей справді має значення.
Нагадаємо, що в Маріуполі червоні старовинні двері стали осінньою фотозоною.