ГогольFest повернувся до Маріуполя

У нашому місті пройшов фестиваль сучасного мистецтва – три дні ми насолоджувалися виставами, слухали творчі лекції та по-новому відкривали Маріуполь.

За час карантину ми всі встигли скучити за яскравими фестивалями, новими враженнями, спілкуванню з творчими людьми. Після довгої перерви Startup ГогольFest став справжнім ковтком свіжого повітря. З п'ятниці по неділю культурне життя било ключем: ми побачили гімн життя на Донецькій трасі, почули, як звучить «Маріупольська рапсодія», більше дізналися про Лесю Українку та Василя Стуса. Вдень городяни знайомилися з театральною програмою і слухали лекції про сучасне мистецтво, а ввечері відпочивали на морському узбережжі.

Щоб це сталося, поєдналися зусилля багатьох – в першу чергу міської влади Маріуполя і команди організаторів, надала підтримку Група Метінвест, направивши в цьому році 500 тис. грн на проведення фестивалю. Металурги допомагають проводити Startup ГогольFest вже три роки поспіль: за цей час компанія виділила 2,6 млн грн. Ряд проєктів пройшов за підтримки Українського культурного фонду.

Чим запам'ятався нам третій ГогольFest в Маріуполі? Наші журналісти вибрали для вас найцікавіше.

Знайшли «Дорогу додому»

Фестиваль відкрив унікальний перформанс про війну, мир і перемога життя над смертю. Спецподія «Дорога додому» пройшла далеко від міста – на ділянці траси Маріуполь – Донецьк, недалеко від села Касянівка. Туди глядачів привезли на автобусах.

Локацію обрали невипадково. Як розповів режисер Владислав Троїцький, з ідеєю провести виставу саме на Донецькій трасі звернувся міський голова Маріуполя Вадим Бойченко. Так автори сподіваються достукатися до сердець жителів окупованих територій і покликати їх «додому». 

Вадим Бойченко каже: «Ми запрошуємо наших людей додому, в нашу Україну. Тільки розвиток і творення – ключ до серця жителів Донецька, Макіївки, Єнакієвого. Тому Маріуполь робить все, щоб стати вітриною відновленого українського Донбасу».

Місце вистави здивувало глядачів своєю красою. Як розповів Владислав Троїцький, його шукали довго. Для «Дороги додому» розглядали різні варіанти.

«Це виявилося наймальовничішим. Тут річка, скелі, старий містичний міст. Можна нічого не робити, а просто посадити людей дивитися на захід», – жартує режисер.

Сам спектакль він описав словами: «Те, що ніколи ніхто не бачив і більше не побачить. Це гімн життя. Попри все, воно повинно продовжуватися».

Вистава тривала близько години. Чарівну атмосферу створювали музика, світло, рухи акторів і самі глядачі, які заворожено спостерігали за ними. На вершині скелі встановили сцену для відомого українського гурту Dakha Brakha. Голос музикантів розносився далеко за межі фесту – звучали мотиви народних пісень, самобутні мелодії. Внизу, біля підніжжя, транслювалися 3D-зображення.

Вгорі, на пагорбах, і внизу, під скелею, танцювали дівчата в білому і хлопці в чорному. Спочатку глядачі просто милувалися їх рухами, а потім почали відгадувати значення символів і смислів, якими насичений спектакль. Так, після танців над мирним полем розгорається заграва – починається війна.

Дівчата кидають фату вниз, а хлопці починають косити траву. Раптом – падають при смерті (впали на полі бою). Дівчата стоять над загиблими, поки на старому мосту встановлюють металеве «Дерево життя». Хлопці пробуджуються. Починають грати веснянки – пісні, які здавна означають пробудження життя і його перемогу над смертю. Всі герої вистави зливаються в танці. Проходить трохи часу, і до них приєднуються глядачі. У підсумку учасниками однієї великої вистави стають всі, хто потрапив на трасу Донецьк – Маріуполь.

Як розповідають організатори, металеве «Дерево життя» залишиться стояти на своєму місці. Восьмиметрову конструкцію закріпили посеред мосту: верхня частина розташовується на поверхні, а коріння – під мостом. Проїжджаючи повз арт-об'єкт, жителі Донецької області зможуть згадати почуття єднання і надії на мир, яке зігріло всіх на фестивалі. А ще – задуматися про те, де насправді наш будинок і яка дорога до нього веде.

Світлина Аліни Комарової: Весела фестивальна ніч. У фіналі «Дороги додому» межі між «сценою» і «залом для глядачів» стерлися – актори танцювали разом з публікою.