Самий народний артист

Маріупольці вважають Бориса Олександровича своїм земляком, адже він майже три десятиліття жив у нашому місті та грав у місцевому драматичному театрі.

Тим часом Борис Сабуров народився на Уралі - в Єкатеринбурзі, школу-семирічку закінчив у Тюмені, після чого змінив кілька занять: працював на судноверфі, сірниковій фабриці, був конюхом і навчався живопису - діапазон справ вражаючий! У результаті поїхав за комсомольським закликом на будівництво Магнітогорського металургійного комбінату, будував домну, коксові печі, працював газозварником. А після тяжкої праці молодий Борис Сабуров знаходив у собі сили і завзяття брати участь у виступах агітбригади «Синя блуза».

Може бути, на цьому рівні так і вдосконалював би Сабуров свої акторські навички, якби завод не направив його в Театр робітничої молоді (ТРАМ), а там би його не помітили і не запросили до допоміжного складу Магнітогорського драматичного театру імені Пушкіна.

Ваш вихід!

Перші виходи Бориса Олександровича на сцену відбулися в 1931 році. Спочатку - в масовках, епізодах, потім пішли ролі в основному акторському складі.

У 1939-му Сабуров переїхав до Алма-Ати, а в 40-х вже грав у ташкентському драмтеатрі самі різнопланові ролі - від Трістана в «Собаці на сіні» до Суворова в «Полководці Суворові». Аж до 1964 року Борис Сабуров був актором цілого ряду театрів: Алма-Ати, Ташкента, Одеси, Усть-Каменогорська, Львова, Кишинева, Майкопа, Миколаєва. А потім назавжди осів у Маріуполі (у той час Жданові), знайшовши свій театральний будинок у нашому драматичному.

Найпомітнішими його ролями тут стали: дід Щукарь у «Піднятій цілині», Христофор Блохін у «Казках старого Арбату», Бог у «Святому і грішному», старий у «Характерах» за творами Василя Шукшина, блазень у «Королі Лірі», дядько Митя в «Любов і голуби».

У 1950 році Борис Олександрович став заслуженим артистом Узбецької РСР, через десять років - народним артистом Української РСР.

Не просто кіно

Кінодебют Бориса Сабурова відбувся на Одеській кіностудії в 1958 році у фільмі про шахтарів «Зміна починається о шостій». Усього за свою кар'єру Борис Олександрович зіграв приблизно в 40 фільмах, глядачеві він найбільш відомий за ролями в картинах «Цілуються зорі» (Єгорович), «Крижана внучка» (дід Веремій), «Щовечора після роботи» (учитель Іван Никанорович), «Дачна поїздка сержанта Цибулі» (дяк).

У 2012 році на вечорі пам'яті Бориса Сабурова, приуроченому до 100-річчя від дня його народження, демонструвалася кінострічка, в якій колеги за творчим цехом розповідали про курйозні випадки на сцені та велику скриньку талантів актора. У тому числі в кіно, де він найбільш активно починає зніматися в 1970-ті, успішно граючи не тільки комедійних персонажів, але й строгих, а часом навіть жорстоких героїв.

У 1991 році Борис Олександрович знявся в драмі «Павутина». За сюжетом він, будучи старцем, вмирає. Після виходу фільму на великий екран у 1992 році йде з життя і сам Сабуров.

Так вийшло, що в Маріуполі родичів у артиста не залишилося. Через 20 років після його смерті надгробок над могилою на Старокримському кладовищі застарів і прийшов у непридатність. Жителі міста усім світом зібрали кошти, і 10 липня 2012 року на могилі великого актора був відкритий новий пам'ятник.

Блискуче, зі знахідками, з віддачею

Маріуполь вшановує пам'ять добродушної, життєрадісної людини, великого артиста Бориса Сабурова. Цитати зі спогадів про нього колег когось, може бути, ненадовго повернуть у минуле, а для когось стануть стимулом, аби скласти власне уявлення про цю масштабну особистість.

Народна артистка України Світлана Отченашенко в нарисі «Освідчення в коханні» (1981 рік) писала: «Є людські натури, яким все в житті цікаво і все хочеться спробувати самому: любов до коней - і стає Сабуров конюхом, захоплення живописом - він вчиться в художній студії. Уже будучи актором Магнітогорського драматичного театру, Борис Олександрович просто так, для себе, освоїв майже всі театральні спеціальності - від бутафора до кравця... Збереглася в пам'яті одна з останніх ролей Бориса Олександровича. У нас в репертуарі для дітей була казка «Терем-теремок». Йому, людині, що переступила вісімдесятиріччя, народному артисту, фігурі великій не тільки в масштабах нашого театру й міста, дісталася роль Півника. І він зіграв Півника, як завжди, блискуче, зі знахідками, з віддачею! Для нього не було ролей, про які він міг сказати: ''Я це грати не буду''».

Актриса Анна Фоменко: «Бориса Олександровича я пам'ятаю давно, тому що сама прийшла до театру за кілька років до його надходження. Так що з перших днів його роботи в театрі я бачила його в усіх виставах. Запам'яталося його приголомшливе ставлення до роботи. Перш ніж створити якийсь образ, він обов'язково робив малюнок, ескіз майбутнього свого героя. Звідти вже починав танцювати. З його робіт особливо запам'ятався Сабуров у ролі Щукаря. Коли наш театр був у Москві, говорили, що це кращий Щукарь у тодішньому Радянському Союзі».

Заслужена артистка України Світлана Немчук: «Борис Олександрович був вимогливим до себе і оточуючих, це знали всі. Коли бували виїзні вистави, на гастролях, щоб Борис Олександрович був незадоволений там готельним номером, побутовими умовами - такого не бувало. Проте що стосувалося вистави, він завжди рвався, щоб все було в порядку. На виїзді це, на базі, на гастролях у великих містах, малих, він повинен був, перш за все, вийти, перевірити сцену, чи все так стоїть, чи є весь реквізит. Претензії будуть до всіх, якщо на сцені щось не так. Ось у цій точці має стояти якийсь пеньок, стілець або щось ще. Він ходив з помічником режисера, сперечався, пересував, ставив. Завжди прагнув, аби віддача була на найвищому рівні».

Світлина Бориса Дембицького. Сміх - справа серйозна. Чим ретельніше, напруженіше шукав Сабуров характерне в долі, натурі, поведінці свого персонажа, тим більше веселощів і симпатій у відповідь народжувалося в залі.