«Театр не повинен міняти життя - він його дзеркало» / PRO-творчість / PR.UA . Маріуполь

Остання газета "Приазовський робочий" від 23 лютого 2022

03кві'25

четвер

Людмила Єрмішина

22вер'21 17:42

Другий відкритий фестиваль театрального мистецтва «Театральна брама» крім новинок для глядачів у період міжсезоння приніс можливість єдиному професійному театру Донеччини отримати експертну оцінку своїх постановок, а журналістам - поспілкуватися з представниками професії «театральний критик».

Навіть українські театрознавці - надзвичайно рідкісні гості в Маріуполі. Тим цікавіше було почути думку закордонного критика. Дмитро Єрмолович-Дащинський - мистецтвознавець, театральний критик, член журі ряду фестивалів - поділився своїм баченням театральних процесів.

Глядачі: догоджати або виховувати?

«Я вперше так близько перебуваю біля прифронтової смуги і радий, що приїхав до Маріуполя. Схід і південний схід України - мій вектор. Хочу також побувати в луганському театрі в Сєвєродонецьку, і з часом зібраний матеріал, думаю, стане темою нового дослідження, - розповів Дмитро Єрмолович-Дащинський. - Маріуполь - дійсно форпост України, і «Театральна брама» може стати його перлиною, розвинутися в важливий не тільки для регіону, а й країни проєкт».

Для цього фестиваль повинен, на думку критика, мати в програмі дійсно найкращі, знакові постановки провідних театрів. Вони представлені й зараз, але в багатьох випадках це постановки, які легше привезти: моновистави, постановки з малим акторським складом.

Театр не може існувати без глядачів, і часом саме переваги останніх диктують, які прем'єри з'являться в новому сезоні, які постановки залишаються в діючому репертуарі, а які - підуть зі сцени. «Портрет» середньостатистичного глядача - який він?

«Оскільки Україна та Білорусь, по суті, один регіон, думаю, результати дослідження, яке не так давно проводили на моїй батьківщині, відносяться і до ваших глядачів. Типовий глядач театру - це жінка від 45 до 60 років, що приходить разом з подругою. У цілому глядач шукає розваг і, на жаль, часом невисоких. У багатьох немає розуміння, що театр - це мистецтво, філософія. Формування театральної культури, виховання глядача - величезна місія регіонального театру. Регіональні театри - я говорю не тільки про українські - рідко виходять за рамки освоєної, такої, що увійшла в практику, драматургії, тому їхні постановки одноманітні та передбачувані. Комедії «Люкс 13», «Примадонни», мюзикл «Біла ворона» - таких «канонічних» назв у репертуарах традиційних театрів багато. І це зовсім не про оригінальність у мистецтві, а про професії: режисерові й акторам набагато простіше працювати в очікуваному каноні, звертаючись до минулого досвіду глядача, роблячи посилання до масової культури».

«Ознаки здорового театрального процесу в Україні спостерігаються, але в регіони зміни приходять повільніше - репертуар багатьох театрів передбачуваний та одноманітний, і мало які режисери готові відкривати принципово новий драматургічний матеріал», - Дмитро Дмитро Єрмолович-Дащинський, мистецтвознавець і театральний критик

Як приклад «виходу за рамки» Дмитро Єрмолович-Дащинський привів спектакль «Любов дона Перлімпліна» Донецького драматичного театру режисерки Людмили Колосович. «Ця п'єса Федеріко Гарсіа Лорки рідко ставиться. У режисерки Людмили Колосович вийшов цікавий екскурс в історію театру, який відтворює зовсім інший, прекрасний світ, з тією самою містичною «грою духів». Це європейський підхід».

Думки ж маріупольців про виставу розділилися. Частина з них дивилася постановку, знаючи, що це - «спадщина» кочового студентського театру Лорки, інші вважали, що в ній «все занадто театрально», «награно», а актори «переграють». Критик прокоментував це так: «Те, що ми бачимо, - це продовження народного, майданного театру, народної драми, що йде корінням у стародавні ритуальні дійства. Така гіперболізація, «масковість» не тільки створюють той самий інший світ, але дають можливість доторкнутися до історії театру. І глядачам необхідно входити в цей світ - адже це так цікаво».

Не готові театри й піднімати теми новітньої історії. В Європі це виглядає інакше.

«У багатьох країнах штатні драматурги пишуть на замовлення режисерів п'єси, які відгукуються на те, що хвилює глядачів саме зараз: криза, пандемія. І ставляться вони в досить мінімалістичній сценографії, без комерційного прицілу. Такі вистави йдуть стільки, скільки залишаються актуальними. А в Україні п'єси пишуться і не ставляться. Змінити ситуацію змогло б меценатство, але ні в Україні, ні в Білорусі воно не розвивається. У нинішніх заможних громадян ще дуже сильний менталітет «бідного», страх раптом позбутися звичних благ. Напевно, потрібен час насититися, щоб потім, без погляду на матеріальні категорії, думати про духовне», - вважає театральний критик.

Світлина Льва Сандалова: Тріумф «Марусі». Прем'єрний спектакль Донецького академічного обласного драматичного театру (Маріуполь) за життєвою драмою Ліни Костенко удостоєний Гран-прі «Театральної брами».

Державний - не клеймо консервативності

Історично склалося, що в кожному регіоні України діє свій провідний театр - зі статусом, відповідним фінансуванням, традиціями.

У Білорусі так само.

«Це відгомони планової економіки з нашого спільного минулого. Але будь-яка монополія - це нездорова ситуація, - переконаний критик. - У Польщі, наприклад, на утриманні держави лише кілька національних театрів. У багатьох країнах прийнята змішана форма фінансування. Але є театри і повністю самоокупні, деякі з незалежних труп відомі у всьому світі. В Україні розвиваються і недержавні театри, і це добра ознака здорового театрального процесу. Саме вони є провідниками нетрадиційного, модерністського мистецтва - перш за все в регіонах. Але цей напрямок може бути надбанням не лише незалежних театрів: я переконався, що київський академічний театр імені Івана Франка - це абсолютно європейський театр».

Чому офіційні театри практично не змінюються - адже приходять молоді режисери, та й глядачі вже знають про сучасне мистецтво набагато більше, ніж 30 років тому? Наш співрозмовник відповів на це питання так: «За категорією «академізму», або «класики», традиційного консервативного театру часто ховаються люди статичні, нездатні до прийняття нового. Так, приходять молоді режисери. Але їхнє професійне формування відбувалося в таких умовах, що вони зі студентської лави ввібрали конформізм у мистецтві і швидше виберуть прості рішення, комфортне існування. Їм важко піти проти течії, та ще й конкуруючи з колегами, які сповідують той самий конформізм».

Потрібні менеджери

Схожа ситуація і з менеджментом: залучення глядачів йде суворо за «накатаною» схемою. І лише одиниці підходять до цього з фантазією і любов'ю до своєї справи. З одним із прикладів Дмитро познайомився в академічному художньому російською драматичному театрі міста Миколаєва. Під керівництвом молодого директора Артема Свистуна театр перетворився у відкритий культурний центр, як зараз модно говорити, «хаб».

«Будь-який бажаючий може відвідати бібліотеку п'єс, відеотеку з великою колекцією записів вистав різних років. Діє театрально-літературна вітальня і напрочуд гарна театральна дитяча кімната - не аналог ігрової кімнати в супермаркеті, - каже Дмитро. - Поки батьки на виставі, дітям у доступній і цікавій формі розповідають про театр, театральні професії, архітектуру. Навіть тематичну розмальовку спеціально розробили - з шаржами на реальних співробітників театру - від бутафора до директора. Це при тому, що в стінах цього театру в 90-і роки працював нічний клуб. Зараз це храм мистецтва. Більш того, театр взяв під свою відповідальність частину прилеглого парку, перетворивши її в світський простір, де глядачі під ненав'язливу музику можуть приємно провести час до та після показів. Ось такі речі й допомагають становленню театральної культури міста».

Театрознавство або людинознавство?

«У Білорусі театр зараз сприймається владою як небезпечне середовище, в якому виникає інакомислення. Саме тому у мене немає можливості працювати в країні, де я народився і прожив 35 років. Я вже й не хочу повертатися до Мінська», - зізнався Дмитро.

Так ми мимоволі підійшли в нашій бесіді до питань зовсім не театральних, але дуже життєвих.

«Перш ніж опинитися в Варшаві, я пройшов рік пекла. Період мого становлення в професії і зльоту припав на 2014-2019 роки, так звану лукашенківську відлигу. «Сплячий дракон» дозволяв дихати вільно і навіть у чомусь еволюціонувати. Тоді білоруський театр був набагато ближче до європейського, ніж український на той момент. Але потім епоха показала свій оскал. Система, яка може керувати твоїм життям, - українці цього не розуміють. У мене не було можливості продовжувати роботу в Національній академії наук Білорусі та Білоруській державній академії мистецтв. Думаю, що українська держава і суспільство в своєму розвитку досягли того рівня, коли авторитаризм вже неможливий. Люди з критичним мисленням більше не потрібні білоруській державі, як не потрібні й люди, здатні представляти країну за кордоном, коли Білорусь закрита від зовнішнього світу. Через те, що Білорусь - біла пляма на карті Болонського процесу, дипломи наших вузів практично ніде не визнані. Я мав звання магістра мистецтвознавства, у Польщі, у Варшавському університеті, у процесі наукового стажування мені вдалося лише підтвердити ступінь, але без спеціалізації. Але диплом магістра гуманітарних наук - це вже досягнення».

Почати життя фактично з чистого аркуша було непростим вибором. Тим паче з такою рідкісною, можна навіть сказати, «вимираючої» професією, як театральний критик.

Дмитро спеціалізується на серйозних академічних розборах - пише для професіоналів, а не для широкого кола. Працює в складах журі і конкурсних комісій цілого ряду фестивалів. Не звертаючи уваги на звання, «розкладає по поличках» удачі та невдачі храмів Мельпомени.

Критику не всі вміють сприймати - часом це викликає негатив, але Дмитро Єрмолович-Дащинський до цього ставиться спокійно. Як і до того, що в сучасному світі завдання його професії змінюються. Тенденції такі, що предметом дослідження театрального критика, театрознавця стають театральні категорії в аспекті їхнього соціального контексту, тобто культурної антропології.

Світлина Льва Сандалова: Читати, дивитися, порівнювати. Дмитро Єрмолович-Дащинський вже давно придивляється до театрів південного сходу України і в майбутньому планує присвятити їм окреме дослідження.

Топ статті