«В наших руках – захист України» / Подробиці / PR.UA . Маріуполь

Еліна Прокопчук

21тра'21 08:58

Сьогодні у центрі міста ви не чуєте пострілів, квітнуть рожеві дерева, лагідно хвилюється море. В Маріуполі добігає свого кінця ще одна мирна весна. Але там, де проходить лінія розмежування між вільною та окупованою ворогом Україною, далі від міста, картинка змінюється. Лунають ворожі постріли, працюють «Гради», від осколків яких гинуть герої, що мали б жити. Стіну між війною та миром тримають молоді хлопці та дівчата. Та для них зброя – не тягар. Понад усе вони мріють захистити рідну країну та принести мир у кожну українську домівку.

23 травня – професійне свято морської піхоти. Цей рід військ проводить повітряно-морське десантування, охороняє берег від ворожого десанту. Вони захищають нас на морі, на суші та в повітрі, а ми називаємо їх воїнами трьох стихій.

На сторінках нашої газети ми вже не раз розповідали про відважних хлопців у штормових беретах. Сьогодні наш герой – ще один захисник, командир першої роти 503-го окремого батальйону морської піхоти Микола Вандровський.

Мама впізнала у балаклаві

Майбутній воїн народився в Миколаєві. Коли прийшов час обирати професію, він ще не знав, що буде військовим. Долю вирішила любов до спорту – хлопець мріяв стати тренером або вчителем фізкультури. Тому і спеціальність обрав відповідну – вступив до Миколаївського національного університету імені Василя Сухомлинського на факультет фізичного виховання та захисту Вітчизни. «За роки студентства зрозумів, що вчителем бути не хочу, – згадує Микола. – В університеті була військова кафедра, і наприкінці навчання мені присвоїли звання молодшого лейтенанту. Коли закінчив виш, вже збирався стати військовим».

Отримав диплом юнак у буремному 2015-му. На вибір професії сильно вплинула війна – Микола слідкував за подіями на Майдані, перебігом дій на фронті. Врешті не зміг залишатися осторонь та поповнив ряди військових.

«Я дізнався, що в нашому місті формується 36-та окрема бригада морської піхоти та пішов туди добровольцем. Для мене було важливим потрапити саме в піхоту, адже це елітний рід військ, а я завжди прагну до кращого», – розповідає хлопець.

Батьки дуже хвилювалися за сина, а він, щоб заспокоїти їх, розповідав, що не їздить на фронт, а несе наряди в місті. Та все ж вони дізналися правду – в одному з військових репортажів мати впізнала сина.

«Я був у балаклаві, але мама впізнала очі, руки… З тих пір вони нервують ще більше, але вже не вмовляють повернутися. Такий мій шлях, і я з нього не зверну», – пояснює Микола Вандровський.

Не можна звикнути до смерті

Від молодшого лейтенанту піхотинець дослужився до командира роти. За цей час пройшов три ротації – у Саханці, Павлополі та на горлівському напрямку. Першим серйозним ударом для нього була втрата побратимів.

«У Саханці одразу два військовослужбовці загинули на позиції. Під часу бою в них потрапили міни. Шансів вижити не лишилося, дії лікарів не допомогли. Це була дуже важка втрата, – з сумом згадує командир роти. – На війні можна звикнути до всього – відсутності комфорту, якихось благ. Тільки до смерті – ніколи».

Під час другої ротації вже він сам ледь не загинув на полі бою. 2018 рік, Павлопіль, спека. Противник веде обстріл, від цього займається суха трава. Вогонь перекидається на позиції, спостережні пости, бліндажі. Треба рятувати їх та рятувати себе.

«Я дав наказ частині взводу вести спостереження, а разом із рештою піхотинців тушив пожежу, – говорить Микола. – Весь цей час ворог стріляв по нам. Потім я зайшов у бліндаж, і він, палаючий, обвалився. Приводили до тями мене бойові медики».

Воїн отримав травми та опіки. Попереду було декілька операцій з пересадки шкіри та два місяці лікування в госпіталі. Вже після цього піхотинець знову повернувся до роти.

Чи буває морпіху страшно? Звісно, так. Попри мужність, досвід та загартованість кожен воїн переживає хвилини, коли життя проноситься перед очима.

Микола говорить: «Між страхом та героїзмом дуже тонка грань. Коли ситуація вимагає, треба діяти незважаючи на ризики. Мене мотивує те, що я не маю права відступити та злякатися. Адже дивиться весь мій особовий склад! Якщо вони побачать у моїх очах страх, я не зможу подавати приклад».

Берет ношу біля серця

Служба в морській піхоті нелегка. Іноді доводиться ночувати на роботі, не бачити родину півроку, жертвувати вільним часом. Але він впевнений: це того варте.

«Легко тим, хто нічого не робить, – зауважує Микола. – А в наших руках – змінювати армію, боротися за краще майбутнє для України. Я вірю, що окуповані території повернуться, країна об’єднається. Стільки людей загинуло за це».

Вже зараз офіцер бачить зміни у рідній морській піхоті. Воїни набралися досвіду, загартувалися боями. Тепер вже ті, хто отримав зброю у 2014-му, навчають молодих бійців. Потрапити до лав морської піхоти не так просто, але цілком реально для вмотивованих людей. «Треба пройти іспит з фізичної підготовки, психологічний тест, поспілкуватися з командиром частини. Все можливо для тих, хто цього бажає», – говорить хлопець.

Щороку свято морських піхотинців відзначають 23 травня. Саме в цей день у 1918 році гетьман Павло Скоропадський видав указ «Про початок формування бригади морської піхоти у складі трьох полків для несення служби»

Питаємо Миколу: «Багато означає для вас берет?» Він посміхається та відкриває карман на грудях. Говорить: «Ношу його біля серця! Це дуже почесно. Батальйон для мене – друга сім’я. Це друзі та брати, до яких я можу звернутися за допомогою, щоб не сталося».

Маріуполь – мій дім

За п’ять років життя в Маріуполі Микола полюбив місто біля моря. «Я встиг його пізнати, воно гарне та перспективне. Коли повертаюся з командировки, відчуваю, я вдома», – ділиться хлопець.

У вільний час Микола займається спортом, виходить на пробіжки. Вдома на нього чекає дружина Єлизавета, яка заради того, аби підтримувати чоловіка, покинула рідне місто. Які плани на майбутнє? «Працювати, працювати і працювати, – говорить хлопець. – Час зараз такий».

Топ статті