«Вона піснями виспівала душу…»

Донецький обласний академічний драматичний театр представив прем'єру поетичної драми «Маруся», поставленої за мотивами історичного роману у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай». Режисером виступила заслужена артистка України Людмила Колосович.

Дати життя на сцені театру хрестоматійному твору, знайомому ще за шкільною програмою, за словами постановниці, її спонукала краса, правдивість і глибина поетичного слова видатної поетеси.

Прекрасний у кожному рядку

Для Людмили Колосович «Маруся» стала першою постановкою, в якій задіяно стільки акторів, до цього вона представляла роботи в більш камерному форматі: «Вірочка», FRIDA, «Любов Дона Перлімпліна». Примітно, що у всіх трьох спектаклях провідні ролі - у актриси Віри Шевцової. Ця творча співпраця продовжилася і в «Марусі».

«Я переконана, що 90% успіху вистави - хороший текст. У «Марусі» художнє слово тим паче було для мене головним, адже написало воно надзвичайно талановиту поетесою-шестидесятницею Ліною Костенко, нашою сучасницею, безсумнівно, однією з найяскравіших українських письменниць, яка мала сміливість нести слово правди, - прокоментувала Людмила Колосович. - Щоб перекласти роман у віршах на мову сцени, потрібно було неминуче чимось жертвувати, і це було дуже складно - не хотілося втратити щось цінне».

Дійсно, безліч рядків з «Марусі Чурай» розійшлися на цитати і залишаються в пам'яті назавжди: «Ця дівчина не просто так, Маруся. Це – голос наш. Це – пісня. Це – душа»; «Моя любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі»; «Чужа душа − то, кажуть, темний ліс. А я скажу: не кожна, ой не кожна! Чужа душа − то тихе море сліз. Плювати в неї − гріх тяжкий, не можна».

До цього твору вже зверталися театри України - в Києві, Рівному та, звичайно, в Полтаві - батьківщині Марусі Чурай, легендарної піснярки.

«Трагічна доля цієї непересічної дівчини - не найголовніше в творі, - підкреслює Людмила Колосович. - Ліна Костенко зуміла через життя однієї особистості розкрити цілий ряд серйозних тем - долю України, патріотизм, національну самосвідомість. Це робить роман дуже сучасним у наші дні, і, думаю, ще довго він буде актуальним».

Тому вистава - не про дочку героїчно загиблого козака, яка складала пісні, які пережили її саму, вона про честь, гідність і любов, про вірність і силу боротися та йти проти течії.

Світлина Льва Сандалова: Весна як символ відродження. «Цвіте земля, задивлена в свободу, аж навіть жити хочеться мені...»

Твір, на думку Людмили Колосович, не просто сильний сам по собі - в плані сюжету, художньо-виразних засобів, історичної складової, багатошаровості структури, але ще і близький саме нам, жителям Східної України.

«На Західній Україні таким близьким образом можна назвати «Солодку Дарусю» з п'єси Матіас, яку часто ставлять у театрах.
А Маруся - уродженка Полтавщини. Більш того, коли ми з акторами почали розучувати пісні, які приписують авторству Марусі Чурай, то виявилося, що багато з них нам знайомі. Наприклад,
ці ж мотиви наспівувала моя мама», - зазначила режисерка.

За поетичний роман «Маруся Чурай» Ліна Костенко була удостоєна Шевченківської премії
в 1987 році, а сам твір входить до золотого фонду української літератури

Документальних підтверджень існування Марусі Чурай не збереглося, але їй приписують як мінімум 20 пісень. Серед них не тільки дівочі мотиви, а й козацький гімн, з яким наші предки вирушали в походи. «Вірю, що Маруся Чурай - не вигаданий персонаж, а дійсно історична особистість. Пісні, що дійшли до наших днів, цілком можуть належати одному автору», - зазначила Людмила Колосович.

Назад в Середньовіччя

Працювали над спектаклем довго. Було складно і акторам, і режисерці, незважаючи на допомогу асистента - заслуженого артиста України Олександра Арутюняна. «Боролися один з одним три місяці, не відразу все виходило, але, впевнена, для трупи це був цікавий досвід», - зазначила Людмила Колосович.

Світлина Льва Сандалова: «Ой, не ходи, Грицю...» У виставі звучать пісні, авторство яких приписують Марусі Чурай.

У постановці багато масових сцен, пісень. Виконавиця головної ролі Віра Шевцова стверджує, що жодна з її героїнь на неї не схожа за характером. Всі вони «живуть» у різних країнах і в абсолютно різний час, який накладає свій відбиток на світосприйняття. Щоб приміряти образ Марусі, Віра перечитувала роман, шукала відомості про легендарну пісенницю з берегів Ворскли, намагалася стати «адвокатом» своєї ролі, щоб переконати саму себе. А потім - і глядачів, які повинні побачити не міф, а живу жінку, чиє життя перетворилося в «руйновище любові, де вже ніякий цвіт не процвіте».

«Це навіть добре, що у акторів не прийнято відмовлятися від ролей: якщо занадто просто, стало б нецікаво, а так кожен раз новий виклик», - каже Віра Шевцова.

Для досвідченого актора та режисера, заслуженого артиста України Андрія Луценка в «Марусі» роль також була складною - діда Галерника, він ще й оповідач. У виставі йому відводиться куди більш помітна роль, ніж в романі. «Немрущий дід, самітник і химерник», який провів 20 років в неволі на галерах. За часів, коли історії передавалися з вуст у вуста, він був хранителем історії, якого любили слухати. Маленька Маруся теж любила розповіді діда, в якійсь мірі він міг вплинути на становлення її як піснярки.

«Мені ще ніколи не доводилося працювати над роллю настільки вікового персонажа, - зазначив Андрій Луценко. - Складність у тому, що потрібно міняти і пластику рухів, і голос. Важливий настрій - потрібно не менше години до початку показу, а грим - це вже технічний момент. Це роль, над якою ми працювали разом з режисером».

Образ діда Галерника - більше, ніж роль, необхідна для переказу деяких подій. Саме цей старий козак, не зламаний довгою неволею, його розповіді, як ми бачимо, допомагають виростити нове покоління воїнів. Він не намагається займатися мораллю: без моралізаторства й нотацій Галерник своїми правдивими розповідями змушує хлопчаків задуматися над тим, що заважає нам, українцям, знайти мир і процвітання, чому ллється кров. «Історії ж бо пишуть на столі. Ми ж пишем кров’ю на своїй землі. Ми пишем плугом, шаблею, мечем, піснями і невільницьким плачем» - ось та правда, яка не повинна бути стерта або переписана.

«Україна пережила важкі часи. Не хотілося б пишномовних слів, але берегти правдиву історію своєї землі - і з поганим, і з хорошим, свій генетичний код, жити в злагоді та взаєморозумінні - це те, до чого ми, українці, завжди повинні прагнути, - вважає Андрій Луценко. - Так було і тоді, і зараз. «Маруся Чурай» - значущий твір, і працювати з цим матеріалом було надзвичайно цікаво».

Не від світу цього

Історія дівчини «не від світу цього» - аж ніяк не дитячий твір, хоч і вивчається в школах. По-справжньому зрозуміти його можна, вчитуючись вже в старшому віці. І спектакль маріупольського театру теж вийшов з прицілом на більш зрілого глядача, який зможе провести паралелі в історії України, зрозуміти емоції героїв у найдраматичніші моменти, здогадається про значення метафор. Зрозуміє, що за діями і словами персонажів часом стоїть зовсім інше.

Мінімальний набір декорацій і реквізиту виводить на перший план героїв, їхні слова та пісні. Це - не розважальна постановка, і вона як ніколи доречно підходить до свята української державності. І ті глядачі, які йдуть в театр не як на сеанс кіно, через більш ніж дві години вийдуть із залу з безліччю питань.

Минають ночі думами, півснами…

І я минаю… і минають дні…

Вона мовчить і думає піснями.

І не минають лиш її пісні.

Світлина Льва Сандалова: «Не помста це була, не божевілля...» Суд над Марусею не залишив байдужими «пів Полтави».