Дати життя на сцені театру хрестоматійному твору, знайомому ще за шкільною програмою, за словами постановниці, її спонукала краса, правдивість і глибина поетичного слова видатної поетеси.
Для Людмили Колосович «Маруся» стала першою постановкою, в якій задіяно стільки акторів, до цього вона представляла роботи в більш камерному форматі: «Вірочка», FRIDA, «Любов Дона Перлімпліна». Примітно, що у всіх трьох спектаклях провідні ролі - у актриси Віри Шевцової. Ця творча співпраця продовжилася і в «Марусі».
«Я переконана, що 90% успіху вистави - хороший текст. У «Марусі» художнє слово тим паче було для мене головним, адже написало воно надзвичайно талановиту поетесою-шестидесятницею Ліною Костенко, нашою сучасницею, безсумнівно, однією з найяскравіших українських письменниць, яка мала сміливість нести слово правди, - прокоментувала Людмила Колосович. - Щоб перекласти роман у віршах на мову сцени, потрібно було неминуче чимось жертвувати, і це було дуже складно - не хотілося втратити щось цінне».
Дійсно, безліч рядків з «Марусі Чурай» розійшлися на цитати і залишаються в пам'яті назавжди: «Ця дівчина не просто так, Маруся. Це – голос наш. Це – пісня. Це – душа»; «Моя любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі»; «Чужа душа − то, кажуть, темний ліс. А я скажу: не кожна, ой не кожна! Чужа душа − то тихе море сліз. Плювати в неї − гріх тяжкий, не можна».
До цього твору вже зверталися театри України - в Києві, Рівному та, звичайно, в Полтаві - батьківщині Марусі Чурай, легендарної піснярки.
«Трагічна доля цієї непересічної дівчини - не найголовніше в творі, - підкреслює Людмила Колосович. - Ліна Костенко зуміла через життя однієї особистості розкрити цілий ряд серйозних тем - долю України, патріотизм, національну самосвідомість. Це робить роман дуже сучасним у наші дні, і, думаю, ще довго він буде актуальним».
Тому вистава - не про дочку героїчно загиблого козака, яка складала пісні, які пережили її саму, вона про честь, гідність і любов, про вірність і силу боротися та йти проти течії.
Світлина Льва Сандалова: Весна як символ відродження. «Цвіте земля, задивлена в свободу, аж навіть жити хочеться мені...»
Твір, на думку Людмили Колосович, не просто сильний сам по собі - в плані сюжету, художньо-виразних засобів, історичної складової, багатошаровості структури, але ще і близький саме нам, жителям Східної України.
«На Західній Україні таким близьким образом можна назвати «Солодку Дарусю» з п'єси Матіас, яку часто ставлять у театрах.
А Маруся - уродженка Полтавщини. Більш того, коли ми з акторами почали розучувати пісні, які приписують авторству Марусі Чурай, то виявилося, що багато з них нам знайомі. Наприклад,
ці ж мотиви наспівувала моя мама», - зазначила режисерка.
Документальних підтверджень існування Марусі Чурай не збереглося, але їй приписують як мінімум 20 пісень. Серед них не тільки дівочі мотиви, а й козацький гімн, з яким наші предки вирушали в походи. «Вірю, що Маруся Чурай - не вигаданий персонаж, а дійсно історична особистість. Пісні, що дійшли до наших днів, цілком можуть належати одному автору», - зазначила Людмила Колосович.
Працювали над спектаклем довго. Було складно і акторам, і режисерці, незважаючи на допомогу асистента - заслуженого артиста України Олександра Арутюняна. «Боролися один з одним три місяці, не відразу все виходило, але, впевнена, для трупи це був цікавий досвід», - зазначила Людмила Колосович.
Світлина Льва Сандалова: «Ой, не ходи, Грицю...» У виставі звучать пісні, авторство яких приписують Марусі Чурай.
У постановці багато масових сцен, пісень. Виконавиця головної ролі Віра Шевцова стверджує, що жодна з її героїнь на неї не схожа за характером. Всі вони «живуть» у різних країнах і в абсолютно різний час, який накладає свій відбиток на світосприйняття. Щоб приміряти образ Марусі, Віра перечитувала роман, шукала відомості про легендарну пісенницю з берегів Ворскли, намагалася стати «адвокатом» своєї ролі, щоб переконати саму себе. А потім - і глядачів, які повинні побачити не міф, а живу жінку, чиє життя перетворилося в «руйновище любові, де вже ніякий цвіт не процвіте».
«Це навіть добре, що у акторів не прийнято відмовлятися від ролей: якщо занадто просто, стало б нецікаво, а так кожен раз новий виклик», - каже Віра Шевцова.
Для досвідченого актора та режисера, заслуженого артиста України Андрія Луценка в «Марусі» роль також була складною - діда Галерника, він ще й оповідач. У виставі йому відводиться куди більш помітна роль, ніж в романі. «Немрущий дід, самітник і химерник», який провів 20 років в неволі на галерах. За часів, коли історії передавалися з вуст у вуста, він був хранителем історії, якого любили слухати. Маленька Маруся теж любила розповіді діда, в якійсь мірі він міг вплинути на становлення її як піснярки.
«Мені ще ніколи не доводилося працювати над роллю настільки вікового персонажа, - зазначив Андрій Луценко. - Складність у тому, що потрібно міняти і пластику рухів, і голос. Важливий настрій - потрібно не менше години до початку показу, а грим - це вже технічний момент. Це роль, над якою ми працювали разом з режисером».
Образ діда Галерника - більше, ніж роль, необхідна для переказу деяких подій. Саме цей старий козак, не зламаний довгою неволею, його розповіді, як ми бачимо, допомагають виростити нове покоління воїнів. Він не намагається займатися мораллю: без моралізаторства й нотацій Галерник своїми правдивими розповідями змушує хлопчаків задуматися над тим, що заважає нам, українцям, знайти мир і процвітання, чому ллється кров. «Історії ж бо пишуть на столі. Ми ж пишем кров’ю на своїй землі. Ми пишем плугом, шаблею, мечем, піснями і невільницьким плачем» - ось та правда, яка не повинна бути стерта або переписана.
«Україна пережила важкі часи. Не хотілося б пишномовних слів, але берегти правдиву історію своєї землі - і з поганим, і з хорошим, свій генетичний код, жити в злагоді та взаєморозумінні - це те, до чого ми, українці, завжди повинні прагнути, - вважає Андрій Луценко. - Так було і тоді, і зараз. «Маруся Чурай» - значущий твір, і працювати з цим матеріалом було надзвичайно цікаво».
Історія дівчини «не від світу цього» - аж ніяк не дитячий твір, хоч і вивчається в школах. По-справжньому зрозуміти його можна, вчитуючись вже в старшому віці. І спектакль маріупольського театру теж вийшов з прицілом на більш зрілого глядача, який зможе провести паралелі в історії України, зрозуміти емоції героїв у найдраматичніші моменти, здогадається про значення метафор. Зрозуміє, що за діями і словами персонажів часом стоїть зовсім інше.
Мінімальний набір декорацій і реквізиту виводить на перший план героїв, їхні слова та пісні. Це - не розважальна постановка, і вона як ніколи доречно підходить до свята української державності. І ті глядачі, які йдуть в театр не як на сеанс кіно, через більш ніж дві години вийдуть із залу з безліччю питань.
Минають ночі думами, півснами…
І я минаю… і минають дні…
Вона мовчить і думає піснями.
І не минають лиш її пісні.
Світлина Льва Сандалова: «Не помста це була, не божевілля...» Суд над Марусею не залишив байдужими «пів Полтави».
Цей сайт використовує cookies, як власні, так і від третіх осіб. Використовуючи цей сайт, ви даєте згоду на використання cookies
Я згоден (на)