Зберегти та реставрувати / Подробиці / PR.UA . Маріуполь

Олександр Панков

12бер'21 10:00

Маріупольський лікеро-горілчаний завод стане пам'ятником архітектури.

Будівля Маріупольського лікеро-горілчаного заводу, що розташована в центрі міста, була побудована в кінці XIX століття. Якщо раніше вона прикрашала проспект своєю архітектурою, то нині потребує реставрації. Завод давно вже не виробляє продукцію, будівля постаріла. І нині питання про її подальшу долю стоїть на порядку денному у міської влади.

Повинен стати міським

Наразі будівлі колишнього лікеро-горілчаного заводу, синагоги та будинок архітектора Нільсена готуються для включення до Державного реєстру об'єктів культурної спадщини, про що розповідав «Приазовський робочий».

«Завод зараз знаходиться в державній власності, – зазначає заступник міського голови Олександр Кочурін. – Управляє ним Фонд держмайна. Сьогодні цей об'єкт, за нашою інформацією, включений до списку на приватизацію, тобто держава його виставить на аукціон. Коли – поки невідомо».

Для міста важливо, за словами заступника мера, не так володіти колишнім підприємством, як зберегти його в якості архітектурного об'єкта. З цією метою він включений до реєстру пам'яток архітектури місцевого значення.

«Таке рішення приймається на трьох рівнях, – продовжив Олександр Кочурін. – Рішення прийнято міською комісією, Донецька обласна комісія його підтвердила. І після цього будівля лікеро-горілчаного заводу знаходиться під охороною держави, область вже передала документи нашого об'єкта на реєстрацію в Міністерстві культури».

Як тільки колишній завод увійде до Державного реєстру об'єктів культурної спадщини, у міської влади з'явиться можливість звернутися в Київ для виключення його з переліку об'єктів на приватизацію з подальшою безоплатною передачею громаді.

Існує й другий варіант.

«Якщо аукціон буде, то ми як місто матимемо першочергове право викупу, – сказав заступник міського голови. – Однак в будь-якому випадку – стане він муніципальною власністю чи ні, у виконкому Маріупольської міськради є повне право вимагати від власника його утримання в належному стані».

Великий інтерес для маріупольців і гостей міста становить історія заводу, який спочатку був побудований як винний склад, де здійснювалася розфасовка продукції та її продаж, але не виробництво.

Понад сто років – з кінця позаминулого століття

Історію Маріупольського лікеро-горілчаного заводу PR.UA розповіла відомий краєзнавець, член Національної спілки краєзнавців України, співробітниця наукової бібліотеки Маріупольського державного університету Олена Дейниченко. Вона на підставі архівних матеріалів, праць істориків і краєзнавців, документів різних років, даних Маріупольського краєзнавчого музею провела об'ємне дослідження, фрагменти якого пропонуємо увазі наших читачів.

Будівлю майбутнього лікеро-горілчаного заводу побудували в кінці XIX століття. А в 1902 році за угодою керівника акцизними зборами з катеринославським губернатором в Маріуполі відкрили казенний винний склад №7, де розфасовували та продавали спиртні напої.

Те, що на маріупольському винному складі напої не виробляли, підтверджують дані адрес-календаря «Весь Маріуполь і його повіт» за 1910 рік. Зазначено, що складом завідував Віталій Жебокрітський, корнет у відставці; серед інших співробітників згадуються конторник, підвальний та їхні помічники. Весь персонал складався з дев'яти осіб. Жили вони тут же, «при складі».

Історія лікеро-горілчаного заводу збереглася не тільки в документах. Одна з перших згадок – події 1917 року, описані в другому томі «Маріупольської старовини» Льва Яруцького: «... некеровані натовпи після повалення тимчасового уряду почали громити винні склади, що загрожувало серйозними заворушеннями. І тоді нова влада розпорядилася запаси спиртних напоїв повсюдно знищити. Деякі маріупольці, дізнавшись про «варварську», на їхню думку, акцію, з'явилися до місця страти, озброєні кружками, бідонами та відрами. І все це спорядження було пущено в хід, коли... стали виливати на землю величезні чани з горілкою та спиртом».

Виробництво алкоголю – нова сторінка історії

На території маріупольського акцизного складу почалося виробництво алкогольної продукції в середині 1920-х років: в статистичному бюлетені за 1924 рік підприємств з виробництва вина та спирту на території нашого міста не зафіксовано, а в даних за 1927 рік згадується «Спиртоводочно-горілочний завод №19 Центрспиртсоюзу».

У книзі «Весь Маріуполь» представлено план міста, що його склали за даними на 1 квітня 1930 року, де вказано й спиртогорілчаний завод. У цьому ж виданні згадується, що «до кінця 1942 року в Маріуполі діяли... горілчаний і пивоварний заводи, макаронна фабрика, продукція яких йшла на забезпечення німецької армії».

Відновлення та занепад

У Трудовому архіві архівного відділу Маріупольської міської ради збереглися документи, пов'язані з післяокупаційним періодом історії міста. Маріуполь звільнили від нацистських окупантів 10 вересня 1943 року. При відступі вони завдали місту величезних економічних збитків – підірвали та вивели з ладу всі підприємства.

Створення магніту
У разі викупу колишнього лікеро-горілчаного заводу місто проведе в ньому капітальний ремонт і реставрацію. Будівля стане ще одним туристичним магнітом Маріуполя. Можливо, тут ще відновлять якусь лінію з виробництва оригінального маріупольського напою в невеликих обсягах. Щоправда, це поки обговорюється на рівні розмов в кулуарах міської ради.

У цих документах зустрічаються цікаві факти. Отже, «спиртогорілчаний завод, м Маріуполь. Справа №1. Накази по заводу за 1943 рік. Розпочато 19 вересня 1943 року, закінчено 31 грудня 1943 року, на 11 аркушах. Зберігати – постійно».

Дізнатися, хто ж керував відновленням заводу, допомагає «Відомість робочих, службовців та І. Т. Р. про Маріупольський спиртогорілчаний завод за першу половину листопада місяця 1943 року»: директор заводу – Федір Доліненко. Всього у відомості 48 осіб, в тому числі представники таких незвичайних для нас професій, як коваль і візник. До слова, зарплата за вказаний період становила від 65-70 рублів (прибиральник, візник) до 800 рублів (директор). Відомість дає нам і загальні уявлення про структуру заводу в повоєнний час – в його склад входили механічний і винокурний цехи.

Через два роки Маріупольський спиртогорілчаний завод був названий Маріупольським лікеро-горілчаним, а з січня 1949 року – Жданівська лікеро-горілчаним. Однак завод не пройшов випробування ринковою економікою: одна з останніх справ, що зберігаються в трудовому архіві, – це «Особисті картки звільнених. 2002 рік». Кожен листок – особиста справа співробітника; відповідно, всього 128 осіб (майже в три рази більше, ніж після війни).

З лікеро-горілчаним заводом пов'язана й одна з маріупольських легенд, про яку згадує Сергій Буров: «Довелось чути від «знавців», що місцева горілка настільки м'яка та приємна на смак з тієї причини, що готують її з використанням води з артезіанської свердловини, пробуреної на території заводу в незапам'ятні часи. Але працівники заводу цю легенду спростували. Виявилося, що все простіше: на заводі воду очищають за допомогою найдосконалішого устаткування...»

Унікальна архітектура різних напрямків

Старі фотографії допомагають відновити первісний вигляд будівлі: численні арки, ажурна цегляна кладка. Над вікнами – «сегментні» арки з «замками» у вершині склепіння. Західна та центральна частини будівлі прикрашені рядами спрямованих вниз зубчиків; в давньоруській архітектурі вони називалися «сухариками», а в західних стилях, наприклад бароко, – «дентикулами». Піднесення в східній частині вінчається подвійною напівкруглою аркою з майже непомітною тепер короною.

Арка спирається на невеликі загострені ніші; в сторони від них розбігається ряд заглиблень з напівкруглими склепіннями. Придивившись, ви неодмінно помітите, що в тіні деяких з них ховаються віконця. Подібні отвори розташовувалися у верхніх частинах середньовічних стін і веж і мали оборонне значення. Пізніше такі елементи стали використовувати як архітектурний декор і називати «машикули», або «навісні бійниці».

У цій же частині будівлі вікна третього поверху з'єднує «поребрик» – ряд цегли, покладених кутами до зовнішньої поверхні стіни. Західний кут будівлі, що трохи підіймається, також містить ряд напівкруглих арок (проте без заглиблень), розташованих між орнаментами з одинарних і подвійних зубчиків. Крім того, кілька більших зубців під дахом, розкиданих всією будівлею, у своїй різноманітності доповнюють один одного. Все це і створює відчуття цілісної, гармонійної композиції фасаду при всій його асиметричності.

Світлина Аліни Комарової: Унікальна будівля і підприємство. Лікеро-горілчаний завод в сьогоденні – між минулим і майбутнім.

Топ статті