Тим часом Борис Сабуров народився на Уралі - в Єкатеринбурзі, школу-семирічку закінчив у Тюмені, після чого змінив кілька занять: працював на судноверфі, сірниковій фабриці, був конюхом і навчався живопису - діапазон справ вражаючий! У результаті поїхав за комсомольським закликом на будівництво Магнітогорського металургійного комбінату, будував домну, коксові печі, працював газозварником. А після тяжкої праці молодий Борис Сабуров знаходив у собі сили і завзяття брати участь у виступах агітбригади «Синя блуза».
Може бути, на цьому рівні так і вдосконалював би Сабуров свої акторські навички, якби завод не направив його в Театр робітничої молоді (ТРАМ), а там би його не помітили і не запросили до допоміжного складу Магнітогорського драматичного театру імені Пушкіна.
Перші виходи Бориса Олександровича на сцену відбулися в 1931 році. Спочатку - в масовках, епізодах, потім пішли ролі в основному акторському складі.
У 1939-му Сабуров переїхав до Алма-Ати, а в 40-х вже грав у ташкентському драмтеатрі самі різнопланові ролі - від Трістана в «Собаці на сіні» до Суворова в «Полководці Суворові». Аж до 1964 року Борис Сабуров був актором цілого ряду театрів: Алма-Ати, Ташкента, Одеси, Усть-Каменогорська, Львова, Кишинева, Майкопа, Миколаєва. А потім назавжди осів у Маріуполі (у той час Жданові), знайшовши свій театральний будинок у нашому драматичному.
Найпомітнішими його ролями тут стали: дід Щукарь у «Піднятій цілині», Христофор Блохін у «Казках старого Арбату», Бог у «Святому і грішному», старий у «Характерах» за творами Василя Шукшина, блазень у «Королі Лірі», дядько Митя в «Любов і голуби».
У 1950 році Борис Олександрович став заслуженим артистом Узбецької РСР, через десять років - народним артистом Української РСР.
Кінодебют Бориса Сабурова відбувся на Одеській кіностудії в 1958 році у фільмі про шахтарів «Зміна починається о шостій». Усього за свою кар'єру Борис Олександрович зіграв приблизно в 40 фільмах, глядачеві він найбільш відомий за ролями в картинах «Цілуються зорі» (Єгорович), «Крижана внучка» (дід Веремій), «Щовечора після роботи» (учитель Іван Никанорович), «Дачна поїздка сержанта Цибулі» (дяк).
У 2012 році на вечорі пам'яті Бориса Сабурова, приуроченому до 100-річчя від дня його народження, демонструвалася кінострічка, в якій колеги за творчим цехом розповідали про курйозні випадки на сцені та велику скриньку талантів актора. У тому числі в кіно, де він найбільш активно починає зніматися в 1970-ті, успішно граючи не тільки комедійних персонажів, але й строгих, а часом навіть жорстоких героїв.
У 1991 році Борис Олександрович знявся в драмі «Павутина». За сюжетом він, будучи старцем, вмирає. Після виходу фільму на великий екран у 1992 році йде з життя і сам Сабуров.
Так вийшло, що в Маріуполі родичів у артиста не залишилося. Через 20 років після його смерті надгробок над могилою на Старокримському кладовищі застарів і прийшов у непридатність. Жителі міста усім світом зібрали кошти, і 10 липня 2012 року на могилі великого актора був відкритий новий пам'ятник.
Маріуполь вшановує пам'ять добродушної, життєрадісної людини, великого артиста Бориса Сабурова. Цитати зі спогадів про нього колег когось, може бути, ненадовго повернуть у минуле, а для когось стануть стимулом, аби скласти власне уявлення про цю масштабну особистість.
Народна артистка України Світлана Отченашенко в нарисі «Освідчення в коханні» (1981 рік) писала: «Є людські натури, яким все в житті цікаво і все хочеться спробувати самому: любов до коней - і стає Сабуров конюхом, захоплення живописом - він вчиться в художній студії. Уже будучи актором Магнітогорського драматичного театру, Борис Олександрович просто так, для себе, освоїв майже всі театральні спеціальності - від бутафора до кравця... Збереглася в пам'яті одна з останніх ролей Бориса Олександровича. У нас в репертуарі для дітей була казка «Терем-теремок». Йому, людині, що переступила вісімдесятиріччя, народному артисту, фігурі великій не тільки в масштабах нашого театру й міста, дісталася роль Півника. І він зіграв Півника, як завжди, блискуче, зі знахідками, з віддачею! Для нього не було ролей, про які він міг сказати: ''Я це грати не буду''».
Актриса Анна Фоменко: «Бориса Олександровича я пам'ятаю давно, тому що сама прийшла до театру за кілька років до його надходження. Так що з перших днів його роботи в театрі я бачила його в усіх виставах. Запам'яталося його приголомшливе ставлення до роботи. Перш ніж створити якийсь образ, він обов'язково робив малюнок, ескіз майбутнього свого героя. Звідти вже починав танцювати. З його робіт особливо запам'ятався Сабуров у ролі Щукаря. Коли наш театр був у Москві, говорили, що це кращий Щукарь у тодішньому Радянському Союзі».
Заслужена артистка України Світлана Немчук: «Борис Олександрович був вимогливим до себе і оточуючих, це знали всі. Коли бували виїзні вистави, на гастролях, щоб Борис Олександрович був незадоволений там готельним номером, побутовими умовами - такого не бувало. Проте що стосувалося вистави, він завжди рвався, щоб все було в порядку. На виїзді це, на базі, на гастролях у великих містах, малих, він повинен був, перш за все, вийти, перевірити сцену, чи все так стоїть, чи є весь реквізит. Претензії будуть до всіх, якщо на сцені щось не так. Ось у цій точці має стояти якийсь пеньок, стілець або щось ще. Він ходив з помічником режисера, сперечався, пересував, ставив. Завжди прагнув, аби віддача була на найвищому рівні».
Світлина Бориса Дембицького. Сміх - справа серйозна. Чим ретельніше, напруженіше шукав Сабуров характерне в долі, натурі, поведінці свого персонажа, тим більше веселощів і симпатій у відповідь народжувалося в залі.
Цей сайт використовує cookies, як власні, так і від третіх осіб. Використовуючи цей сайт, ви даєте згоду на використання cookies
Я згоден (на)